«Готуйте на завтра на операцію, — рішуче мовив професор. — Оперуватиму я».
«Спасибі, професоре… — дівчина стояла перед ним роздягнена, зворушливо худа. — Але скажіть, професоре, я буду жити?»
І раптом… Це було несподівано, недоречно, дико — професор розсміявся, басовито, щиро:
«А ось цього, дитинко, ми не можемо тобі сказати!»
Андріан не витримав, підхопився рвучко з місця і крикнув:
— Ворожбите! Це неправда! Це…
— Гадаєш, такого не може бути, Андріане? Але ж ми моделюємо, доводимо до максимуму кожну людську рису характеру… Проте, будь ласка…
На екрані зарябіло, зображення згойдонулося і знову повернулися чіткі обриси. Професор знову сказав:
«Готуйте на операцію. Завтра оперуватиму я».
«Спасибі, професоре… Але скажіть, професоре, я буду жити?»
Запанувала глибока-глибока тиша. Обличчя професора не видавало жодної думки, лише зморшки довкола очей поглибшали і десь на денці темних зіниць жило, пульсувало щось приховане, невимовлене.
Жінка, схожа на казкового гномика, дивилась розпачливо і беззахисно, ніби не Надійка Стригаль, а вона сама стояла перед професором і ніби вона сама щойно задала таке просте і таке водночас складне питання. Хвилина тиші була нестерпно довгою. Надя Стригаль зробила крок назад, перечепилась об свій халат на підлозі, але не підняла його, переступила, повернулась обличчям до дверей і поволі пішла.
Жінка підхопилася з місця, підняла той халат на підлозі і накинула дівчині на плечі, потім зупинила Надю майже силоміць.
«Вдягнися, вдягнися, Надійко, — сказала так тихо, мов хотіла, щоб її слова не почув професор. — Все буде гаразд, все буде добре. От побачиш…»
Надя безвольно зав’язувала поясок халата.
«Спасибі… Велике спасибі!..»
«Нехай зайде наступний хворий!»- голосно сказав професор.
Екран згас.
Андріан з Михайлом довго сиділи мовчки. Нарешті Андріан запитав:
— Як розуміти це все, Ворожбите? Навіщо ти нам це показав?
Ворожбит відповів не зразу, ніби вагався:
— Я можу помилятися, Андріане, але…
Скажи, про що ти зараз думаєш?
— Я думаю про свою дочку…
— Ти думав про неї і в хвилину нашого знайомства біля третього пульта.
— Ні, тоді я не думав.
— Помиляєшся, Андріане. Думав, але не помічав того. Ти постійно про неї думаєш. Ви живете не разом… — запитав чи ствердив Ворожбит.
— Не разом… Я дочки вже давно не бачив…
— Ти такий поганий батько?
— Не знаю…
Андріан відчув, як повіки його обважніли, а в очі мов хто сипнув піску, а думки зароїлися, мов хмарка весняного гнусу.
… Це вже скільки років минуло… Коли вони розлучилися, Тетянці було сім років… А нині вже сімнадцять… Того вечора… Саме той вечір чомусь запам’ятався надзвичайно гостро… День народження Тетянки. Минуло вже більше року відтоді, як вони разлучилися… Андріан приїхав з Києва несподівано для самого себе, зірвався з аспіранського гуртожитку, бо щоночі снилася дочка, з нею він уві сні ходив вулицями якогось фантастичного міста, розмовляв, радився… Уві сні… Коли літак приземлився у Вінниці, вже вечоріло. Взяв таксі і приїхав до будинку. Після розлучення жодного разу Андріан не приїздив до Людмили і до дочки. Спершу часто дзвонив — Людмила клала трубку, як лиш чула його голос, кидався писати листи, коли оживало в душі недотруєне, — відповідей не було. Окрім аліментів, часто надсилав гроші — до них Людмила була більш терпима, назад не повертала… А коли піднімався сходинками на третій поверх, то чомусь навіть вірилось, що, можливо, вони порозуміються… «Ми ж обоє порозумнішали за цей рік. Принаймні постаршали. І, можливо, саме цієї краплини мудрості нам не вистачало колишнім, молодим, і запальним, і страшенно самостійним». Він зупинився перед дверима і подзвонив. Довго ніхто не відчиняв. Нарешті двері рипнули і… На порозі він побачив Людмилу. Вона ніби аж помолодшала, була в новому блакитному халаті, нова зачіска, волосся пофарбувала… Людмила ніби й не здивувалася і мовила точнісінько так, як і колись, спокійно і байдуже:
— А-а… Це ти…
— Добривечір, — мовив Андріан, ніяково посміхаючись, і зробив крок, аби зайти..
— Що ти хотів? — запитала вона холодно.
Стояла на порозі, перепиняючи дорогу.
— Сьогодні в Тетянки день народження…
— Так. Я не забула. Що ти хочеш?
Він усіма силами не хотів усвідомлювати ганебність цієї ситуації, він ще намагався вдавати, що не чує, не розуміє її слів, її погляду… З кімнати долинув приглушений чоловічий голос… Чи, може, то лиш здалося?
— Тетяна вдома?