— О,— зронив Бристоу, який після своєї гіркої промови наче й не знав, з чого почати.— Я, власне, не... що ж там...
— Коли ви бачили її востаннє? — підказав Страйк.
— То було... так, то було вранці у день її загибелі. Ми... ми, щоправда, посварилися, але, дякувати Богу, помирилися.
— О котрій це було?
— Рано. Ще до дев’ятої години, бо я їхав на роботу. Може, за чверть дев’ята.
— Аз якого приводу була суперечка?
— О, через її хлопця, Евана Дафілда. Вони знову почали зустрічатися. Родина гадала, що вони розійшлися назовсім, і ми з того раділи. Він — жахлива людина: наркоман і хронічний самопіарщик; гіршого впливу на Лулу годі уявити. Я, можливо, трохи перестарався — тепер бачу це. Я був на одинадцять років старший за Лулу, відчував, що маю її захищати, ну знаєте... Мабуть, іноді поводився надто владно. Вона мені повсякчас казала, що я не розумію.
— Чого не розумієте?
— Ну... нічого не розумію. Вона мала купу проблем. Проблем з тим, що вона приймачка. З тим, що чорна у білій родині. Вона часто казала, що мені легко... не знаю, може, вона мала рацію.
Він швидко заморгав за скельцями окулярів.
— Та сварка насправді була продовженням суперечки, яку ми напередодні почали по телефону. Я просто не міг повірити, що вона настільки дурна, щоб повертатися до Дафілда. Ми відчули таке полегшення, коли вони розійшлися... тобто, з огляду на її власні проблеми з наркотиками у минулому, зустрічатися з наркоманом...— він втягнув повітря.— Лула і слухати не хотіла. Вона ніколи не слухала. Вона страшенно на мене розлютилася і наступного ранку навіть звеліла охоронцю в будинку, де мешкала, не пускати мене далі фойє... але Вілсон мене все одно пропустив.
Мабуть, принизливо отак покладатися на жалість швейцара, подумав Страйк.
— Я б не ходив нагору,— нещасним голосом мовив Бристоу, чия тонка шия знову пішла плямами,— але ж у мене був контракт із Соме, який треба було їй передати: вона сама мене просила прочитати його і мусила підписати... Лула в таких питаннях часто втрачала голову. Так чи так, вона не надто зраділа, коли мене пустили, і ми знову посварилися, але воно швидко перегоріло. Вона заспокоїлася. Потім я їй сказав, що мама буде рада, коли вона приїде. Мама щойно вийшла з лікарні, розумієте, після гістеректомії. Лула сказала, що, може, зайде до неї на квартиру пізніше, але точно не обіцяла. Вона мала справи.
Бристоу глибоко вдихнув; його праве коліно знову смикалося, вузлуваті руки несвідомим жестом мили одна одну.
— Я не хочу, щоб ви думали про неї погано. Люди вважали її егоїсткою, але вона була наймолодшою дитиною у родині, балуваною, а потім хворіла і, природно, опинилася у центрі уваги, а далі почалося це неймовірне життя, де все і всі крутилися навколо неї, де за нею всюди бігали папараці. То було ненормальне життя.
— Ненормальне,— погодився Страйк.
— Тож я сказав Лулі, що мама почувається хворою й нещасною, і вона пообіцяла пізніше зазирнути. Я пішов; заїхав до офісу взяти в Елісон деякі папери, бо планував попрацювати з маминої квартири, щоб скласти їй товариство. Наступного разу ми зустрілися з Лулою в маминій квартирі, ближче до обіду. Вона сиділа з мамою у спальні, поки не приїхав дядько, тоді зазирнула до мене в кабінет — попрощатися. Вона обійняла мене, а потім...
Голос Бристоу надломився, погляд втупився у коліна.
— Ще кави? — запропонував Страйк. Бристоу похитав похиленою головою. Щоб дати йому зібратися на думці, Страйк узяв тацю і поніс до приймальні.
Коли він вийшов з кабінету, дівчина Бристоу насуплено глянула на нього з-за газети.
— Ви закінчили? — спитала вона.
— Вочевидь, ні,— без тіні усмішки озвався Страйк. Елісон люто дивилася на нього, коли він звернувся до Робін: — Можна мені ще чашку кави, Сан... е-е?..
Робін підвелася і мовчки взяла у нього тацю.
— Джон має повернутися в офіс до десятої тридцять,— повідомила Елісон Страйкові, трохи підвищивши голос.— Нам слід виїхати за десять хвилин щонайпізніше.
— Матиму це на увазі,— ввічливо-байдуже запевнив її Страйк, а тоді повернувся до кабінету, де Бристоу ніби молився, похиливши голову на руки.
— Вибачте,— промимрив він, коли Страйк знову сів.— Про це і досі нелегко говорити.
— Без проблем,— озвався Страйк і знову взяв блокнот.— Отже, Лула прийшла провідати мати? О котрій годині це було?
— Десь об одинадцятій. З розслідування відомо, чим вона займалася далі. Попросила водія відвезти її до одного з улюблених бутиків, а тоді повернулася до себе. Там у неї була зустріч зі знайомою візажисткою, а ще до них приєдналася К’яра Портер. Ви, мабуть, її бачили, вона модель. Дуже білява. Вони разом фотографувалися в подобі янголів, ви мали бачити: оголені, тільки крила й сумочки. Соме використав це фото у рекламній кампанії по смерті Лули. Люди казали, що це страшний несмак.