Отже, Лула з К’ярою вдень були разом у Лули на квартирі, а тоді пішли пообідати і зустрілися з Дафілдом і ще кількома людьми. Всі разом вони пішли до «Юзі», це нічний клуб, і там пробули аж за опівніч.
Потім Дафілд і Лула посварилися. Це бачило багато людей. Дафілд хапав її за руки, намагався утримати, але вона пішла — сама. Згодом усі думали, що то він зробив, але Дафілд мав залізне алібі.
— Алібі на основі свідчень його наркодилера, так? — спитав Страйк, записуючи.
— Саме так. Отже, Лула приїхала до себе десь о першій двадцять. Її сфотографували, коли вона заходила всередину. Мабуть, ви пам’ятаєте це фото, його потім всюди публікували.
Страйк пам’ятав: жінка, яку знімали чи не найчастіше на світі, іде з похиленою головою, зі згорбленими плечима, з набряклими повіками; міцно обхопивши себе руками, вона відвертає обличчя від фотографів. Коли було винесено вердикт про самогубство, фото набуло макабричного забарвлення: вродлива й багата молода жінка менш ніж за годину до смерті намагається сховатися від камер, перед якими стільки позувала і які так її любили.
— У неї під дверима часто збиралися фотографи?
— Так, особливо якщо знали, що вона з Дафілдом, чи хотіли зняти, як вона повертається п’яна. Але в ту ніч вони полювали не тільки на неї. Увечері до будівлі мав приїхати американський репер. Дібі Макк — так його звати. Студія звукозапису орендувала йому квартиру на поверх нижче. Зрештою він там так і не оселився, бо всюди була поліція і йому простіше було поїхати до готелю. Але фотографи, які переслідували машину Лули, коли вона вийшла з «Юзі», приєдналися до тих, які чатували під квартирою на Макка, тож під дверима утворилася невелика юрба. Проте всі розійшлися, коли Лула зайшла всередину. Вони звідкись дізналися, що Макка не буде ще кілька годин, а ніч була дуже холодна. Сніжило, температура опустилася нижче нуля. Тож коли Лула випала, вулиця була порожня.
Бристоу зморгнув і відпив охололої кави, а Страйк подумав про папараці, які пішли просто перед падінням Лули Лендрі з балкона. Тільки уявити, подумав він, скільки б коштував знімок падіння Лули; мабуть, можна було б іти на пенсію.
— Джоне, ваша дівчина каже, що ви десь маєте бути о пів на одинадцяту.
— Що? — Бристоу ніби отямився, глянув на свій дорогий годинник і ахнув.— Боже милий, я гадки не мав, що сиджу тут у вас так довго. І що... що тепер? — спитав він з якимось подивом.— Ви читатимете мої нотатки?
— Так, звісно,— запевнив Страйк.— І за кілька днів зателефоную, коли зроблю попередню роботу. Гадаю, тоді у мене з’явиться набагато більше питань.
— Гаразд,— мовив Бристоу і нетвердо підвівся на ноги.— Ось моя візитівка. І як вам зручніше, щоб я заплатив?
— Непогано б внести плату за місяць наперед,— сказав Страйк. Придушивши мляві протести сумління і нагадавши
собі, що Бристоу сам запропонував подвійну оплату, він назвав астрономічну суму, і на його велику радість, Бристоу навіть бровою не повів, не спитав, чи приймає він оплату карткою, чи можна прислати готівку пізніше,— просто дістав справжню чекову книжку й ручку.
— Якби, скажімо, чверть можна було дати готівкою...— додав Страйк, випробовуючи своє щастя, і вдруге за ранок був уражений, бо Бристоу відповів:
— Я і сам подумав, може, вам так буде краще...— і на додачу до чека видобув пачку купюр по п’ятдесят фунтів.
Вони вийшли з кабінету рівно в ту мить, коли Робін готувалася увійти зі свіжою кавою для Страйка. Дівчина Бристоу підвелася і згорнула газету з виглядом людини, яку змусили чекати надто довго. Вона була на зріст майже як сам Бристоу, широка, з похмурим обличчям і великими чоловічими руками.
— Отже, ви на це погодилися, так? — спитала вона у Страйка, і в того склалося враження, що він, на її думку, дурить її багатого бойфренда. Ймовірно, так і є.
— Так, Джон мене найняв,— відповів він.
— Ясно,— не надто делікатно кивнула вона.— Гадаю, Джоне, ти задоволений.
Адвокат усміхнувся до неї, а вона зітхнула і поплескала його по руці, як терпляча, але трохи утомлена мати плескає дитину. Джон Бристоу, помахавши на прощання, слідом за своєю дівчиною вийшов з приймальні, і їхні кроки загриміли металевими сходами.