— Нікуди вони не підуть, поки ми тут поводимось, як на клятому місці злочину,— гримнув Карвер.
Вордл не зреагував на прихований виклик, але Карвер усе одно вибухнув.
— Та нещасна корова сама стрибнула. Більше тут нікого не було. Твій так званий свідок — просто обдовбана...
— Ідуть! — повідомив Вордл і, на превелику огиду Карвера, знову вийшов з шатра, щоб чекати на «швидку» під прицілами камер.
Ті події змусили канали забути про політику, війни і катастрофи — і кожна нова версія подій була осяяна світлинами ідеального обличчя і стрункого гарного тіла загиблої. За кілька годин нечисленні факти поширилися серед мільйонів людей, мов вірус: публічна сварка зі знаменитим бойфрендом, самотнє повернення додому, зойк — і фатальне падіння...
Бойфренд уже сховався в реабілітаційній клініці, але поліція нічого не розповідала; на тих, хто був із загиблою в її останній вечір, розпочалося справжнє полювання; шпальти газет покрилися тисячами колонок тексту, новинам було присвячено цілі години ефіру, і жінка, яка божилася, що за хвильку до падіння тіла чула сварку, теж отримала свою мить слави і пошанування: її світлини, хоч і менші, були розміщені поруч з фото загиблої красуні.
Однак пізніше, під розчаровані стогони, було доведено, що свідок набрехала, і вона лягла на реабілітацію саме тоді, коли з клініки вийшов знаменитий підозрюваний номер один,— як чоловік і жінка в старовинному метеорологічному будиночку, які не можуть водночас вийти надвір.
Отже, врешті-решт це виявилося самогубством, і після короткої приголомшеної паузи історію підхопили знову, тільки вже з меншим ентузіазмом. Писали, що загибла була неврівноважена, психічно нестабільна, нездатна подужати зірковий статус, який отримала завдяки своєму шаленству та красі; що нове розгнуздане життя розхитало і так уже вразливу натуру. З історії загиблої зробили повчальну повість, що аж сочилася зловтіхою, і стільки колумністів порівняло дівчину з Ікаром, що спеціальну колонку на цю тему написав навіть сатиричний журнал «Прайвит ай».
А потім нарешті пристрасті вщухли, і навіть журналістам більше не було чого сказати — хіба тільки те, що сказано й так уже забагато.
За три місяці по тому
Частина перша
Nam in omni adversitatefortunae infelicissimum est genus infortunii, fuisse felicem.
Бо у кожному лихому повороті долі най-нещасніший з невдах — той, хто доти був щасливий.
Боецій, «Розрада у філософії»
1
Двадцятип’ятирічне життя Робін Еллакотт мало свої драми й катастрофи, але ніколи раніше вона не прокидалася з цілковитою певністю того, що цей день запам’ятає на все життя.
Зразу після опівночі, під статуєю Ерота посеред площі Пікадиллі, її давній бойфренд Метью зробив їй пропозицію. У п’яному полегшенні після її «так» Метью зізнався, що планував підняти питання ще в тайському ресторані, але там якась мовчазна парочка весь час підслуховувала їхню розмову. От він і запропонував прогулятися темними вулицями попри протести Робін, яка нагадувала, що зранку їм обом рано вставати; й ось настала мить натхнення, і Метью повів збентежену Робін до п’єдесталу статуї. І тут, відкинувши сором’язливість, повівся зовсім не як Метью: опустився на одне коліно і зробив пропозицію просто під поглядами трійці безхатьків, які тулилися тут-таки, на сходах, передаючи одне одному пляшечку з метом.
На думку Робін, то була найкраща пропозиція за всю історію шлюбів. Метью навіть мав у кишені обручку, яку вона нині надягла на палець: сапфір і два діаманти, розмір пасував ідеально, і всю дорогу до міста Робін задивлялася на ту обручку, поклавши руку собі на коліна. Тепер вони з Метью мали власну історію, смішний сімейний анекдот, який можна розповідати дітям: як усі плани (а Метью ж це спланував!) полетіли під три чорти й усе вийшло цілком спонтанно. Робін сподобалися і безхатьки, і місяць, і переляканий, збентежений Метью на одному коліні; сподобався Ерот і стара брудна Пікадиллі, і чорний кеб, на якому вони поїхали додому у Клепгем. Робін, власне, ладна вже була полюбити всенький Лондон, до якого за той місяць, що мешкала тут, вона так і не потеплішала. Сяйво обручки позолотило навіть блідих сварливих пасажирів ранкової підземки, які напхалися до вагона. Вийшовши під холодне світло березневого дня на станції «Тоттенгем-Корт-роуд», Робін погладила великим пальцем внутрішній бік платинової смужки і відчула вибух щастя. Подумала: може, на обідній перерві купити яких журналів для наречених? Коли Робін маневрувала між дорожніми роботами на Оксфорд-стріт, раз у раз позираючи на папірець у руці, на ній спинялися чоловічі погляди. Робін за всіма стандартами була гарна дівчина — висока, з формами, з довгим рудувато-білявим волоссям, що розмаялося від швидкої ходи. Холодне повітря додавало рум’янцю її блідим щокам. Це був перший день її тижневого терміну в ролі тимчасового секретаря. На тимчасових роботах вона працювала, відколи переїхала до Метью в Лондон, але скоро тому прийде край: Робін уже отримала кілька запрошень на співбесіду на «нормальну» роботу.