Позаду Портер фотокамера захопила пару — кінопродюсера Фреді Бестиґі з дружиною Тенсі. Бестиґі мав бичачу статуру: короткі ноги, короткий тулуб-діжку, грубу шию. Волосся було сиве, коротко підстрижене; обличчя — суцільна маса зморщок, мішків і родимок, і з цієї маси пухлиною виринав м’ясистий ніс. Хай там як, у дорогому чорному пальті й поруч з худою, як скелет, молодою дружиною, він мав поважний вигляд. Про справжню зовнішність Тенсі важко було судити — все приховували велетенські круглі окуляри й піднятий комір пальта.
Останнім у ряду світлин було фото Ґі Соме, модного дизайнера. То був стрункий чорношкірий чоловік, одягнений в темно-синій сюртук об’ємного крою. Він похилив голову, і через те, як падало світло на його темне обличчя, неможливо було роздивитися його вираз; тільки три великі діамантові сережки у вусі спіймали спалахи камер і сяяли, мов зірки. Як і Портер, він видавався самотнім, хоча на фото поруч з ним виднілося ще кілька жалобників, не гідних окремої згадки.
Страйк підсунув стільця ближче до екрана, але все одно тримався від Робін на відстані витягнутої руки. Одне з неназваних облич, частково обрізане краєм фото, належало Джонові Бристоу — його легко було впізнати за короткою губою і хом’ячими зубами. Він обіймав за плечі прибиту горем старшу жінку з білим волоссям; її лице було виснажене, примарне, неприхованість горя зворушувала. За цією парою височів зверхнього вигляду чоловік, який, здавалося, зневажав оточення, в якому опинився.
— Не бачу геть нікого схожого на ту звичайну дівчину,— мовила Робін, гортаючи вниз, щоб уважно роздивитися фото інших красивих і відомих людей із сумними і серйозними обличчями.— О, дивіться — Еван Дафілд.
Цей був одягнений у чорну футболку, чорні джинси і чорне пальто у стилі мілітарі. Волосся він теж мав чорне, обличчя цілком складалося з гострих кутів і западин; крижано-блакитні очі дивилися просто у камеру. Вищий за своїх супутників, він, утім, видавався тендітнішим на тлі цих двох: кремезного чоловіка у костюмі та стривоженої старшої жінки, яка розтулила рота і витягнула руку, ніби розчищала шлях. Ця трійця нагадала Страйкові батьків, які ведуть хвору дитину геть з вечірки.
Страйк також відзначив, що, попри розгублений і нещасний вигляд, Дафілд не забув акуратно підфарбувати очі.
— Гляньте на квіти!
Дафілд ковзнув угору по екрану і зник з очей: Робін спинилася на фото велетенського вінка — Страйкові спершу здалося, що той має форму серця, а потім він зрозумів, що то пара янгольських крил, зроблених з білих троянд. Крупним планом додавалося ще й фото вкладеної листівки.
— «Спочивай з миром, Янголятко Лула. Дібі Макк»,— уголос прочитала Робін.
— Дібі Макк? Репер? Тобто вони були знайомі?
— Гадаю, що ні, але ж він орендував квартиру в будинку, де вона мешкала, і про неї наче йдеться у парі його пісень, так? Преса була у захваті від того, що він зупиняється саме там...
— Здається, ви добре знаєтеся на цьому питанні.
— Та просто читаю журнали,— непевно озвалася Робін, гортаючи фотографії з похорону.
— Що то за ім’я таке — Дібі? — вголос поцікавився Страйк.
— То від ініціалів. D. В., «ді-бі»,— чітко промовила вона.— Його насправді звати Дерил Брендон Макдональд.
— Ви pen слухаєте, чи що?
— Ні,— озвалася Робін, уважно вдивляючись в екран.— Просто запам’ятовую такі речі.
Згорнувши сторінку з фото, вона знову заклацала клавішами. Страйк повернувся до своїх світлин. На наступній містер Джефрі Гук цілував свою рудокосу супутницю на тлі станції метро «Ілінг-Бродвей», поклавши руку на велику сідницю, обтягнуту джинсами.
— Ось гляньте, запис на «Ютубі»,— сказала Робін.— Дібі Макк говорить про Лулу після її смерті.
— Ану гляньмо,— озвався Страйк і ще трохи підсунув стільця до екрана — а потім відсунув.
Маленьке зернисте відео, смикнувшись, ожило. Кремезний чорношкірий чоловік у кофті з каптуром і зображенням шпичастого кулака на грудях сидів у чорному шкіряному кріслі, лицем до невидимого інтерв’юера. Він мав ретельно поголену голову і носив чорні окуляри.
— ...самогубство Лули Лендрі? — питав інтерв’юер, явно англієць.
— То повний провал, чоловіче, повний провал,— озвався Дібі, проводячи рукою по гладенькому черепу. Він мав м’який, низький, хрипкий голос і ледь помітно шепелявив. —Отак вони обходяться з успішними: спершу заганяють, тоді рвуть на клоччя. Ось до чого, друже, доводить заздрість. То довбана преса штовхнула її в те вікно. Я кажу — хай спочиває у мирі. Тепер вона має мир.
— Досить шоковий початок візиту в Лондон для вас,— мовив інтерв’юер,— адже вона, ну, пролетіла просто за вашим вікном?