— А знаєте, я сьогодні зустрічаюся з Дериком Вілсо-ном,— мовив Страйк.
— Охоронець з діареєю,— кивнула Робін.— Так.
— Коли я повернуся, вас уже не буде, тож дайте-но я вам підпишу графік. І слухайте, дякую за...— Страйк кивнув на порожній диван.
— О, без проблем. Бідолашна.
— Так. Але принаймні вона має що йому пред’явити. І,— провадив Страйк,— дякую за все, що ви для мене цього тижня зробили.
— Це входить у мої обов’язки,— з легкістю відповіла Робін.
— Якби тільки я міг дозволити собі секретарку... але, гадаю, ви скоро зароблятимете грубі гроші на посаді особистого помічника якогось великого цабе.
Робін чомусь образилася.
— Не такої роботи мені хочеться,— сказала вона.
Запала дещо напружена пауза.
Страйк переживав мить внутрішньої боротьби. Перспектива того, що стіл секретарки спорожніє, не тішила; товариство Робін було приємно необтяжливе, її професіоналізм надихав; але ж це так жалюгідно (і до того ж марнотратно) — платити за товариство, мов якийсь хворий вікторіанський багатій. «Тимчасові рішення» брали хижацьку комісію; таку розкіш, як Робін, він собі дозволити не міг. Той факт, що вона не стала розпитувати його про батька (Страйк-бо помітив на моніторі комп’ютера відкриту на сторінці Джонні Рокбі «Вікіпедію») додало приємного враження про неї, бо це був вияв незвичної стриманості, а саме за цим стандартом він нерідко робив висновки про нових знайомих. Але це не могло змінити суворої практичності ситуації: Робін мусить піти.
Проте відчуття було десь таке, як коли Страйк в одинадцять років упіймав у лісі Тревайлор вужика і довго благав тітку Джоан: «Будь ласка, можна я його залишу... ну будь ласочка...»
— Я, мабуть, піду вже,— сказав Страйк, підписавши їй графік і кинувши обгортку від сандвіча і порожню пляшку з-під води у смітник під столом.— Дякую за все, Робін. Щасти вам у пошуку роботи.
Він узяв пальто і вийшов за скляні двері.
На сходах, точно на тому місці, де він у перший день мало не вбив її, а тоді врятував, Страйк завмер. Інстинкт не дав піти, вчепившись, мов упертий пес.
За спиною грюкнули скляні двері, Страйк розвернувся. Обличчя Робін знову порожевіло.
— Слухайте,— сказала вона.— Ми можемо укласти приватну угоду. Можна відмовитися від «Тимчасових рішень». Платитимете мені напряму.
Страйк завагався.
— Агенції такого не люблять. Вас викинуть з роботи.
— Байдуже, у мене на тому тижні три співбесіди. Якщо ви не проти, коли я ходитиму на них у робочий...
— Та без проблем,— вихопилося у Страйка.
— Ну, тоді я залишуся ще на тиждень-два.
Пауза. Здоровий глузд вступив у коротку запеклу боротьбу з інстинктом і бажанням — і програв.
— Ага... гаразд. Ну, коли так, зателефонуєте ще раз Фреді Бестиґі?
— Так, звісно,— відповіла Робін, ховаючи радість під маскою спокійного професіоналізму.
— Тоді до зустрічі у понеділок вранці.
Уперше Страйк наважився їй усміхнутися. Мабуть, він мав на себе злитися, але у прохолодну днину Страйк вийшов, ні про що не жаліючи. Натомість він відчував дивний приплив оптимізму.
6
Одного разу Страйк спробував полічити всі школи, які відвідував у дитинстві, й нарахував сімнадцять — хоча мав підозру, що зо двійко забув. Він не став включати до переліку короткий період буцімто домашнього навчання, що тривало два місяці, які він прожив з матір’ю і сестрою у сквоті на Атлантик-роуд у Брикстоні. Тодішній материн бойфренд, білий музикант-растафарянин, який сам себе перехрестив Шумбою, вважав, що шкільна система закріплює цінності патріархату й матеріалізму, скверна яких не повинна торкнутися його цивільних пасинка й падчерки. Головний урок, який Страйк виніс із двох місяців домашнього навчання, полягав у тому, що навіть за суто духовних причин вживання марихуани вона робить людину тупою і дратівливою водночас.
Дорогою до кафе, де було призначено зустріч з Дериком Вілсоном, Страйк невідь-навіщо дав гака через Брикстон-Маркет. Рибний запах критих прилавків; строкаті відкриті вітрини супермаркетів, де громадяться незнайомі фрукти й овочі з Африки й Вест-Індії; халяльні м’ясники й перукарні з великими фото рясно оздоблених кісок і локонів, з рядами білих полістиренових голів у перуках, виставлених у вітринах,— усе це повернуло Страйка на двадцять шість років у минуле, у ті місяці, коли він блукав вулицями Брикстона разом з малою сестричкою Люсі, поки сонні мама й Шумба валялися на брудних подушках у сквоті, мляво обговорюючи важливі духовні засади виховання дітей.