Семирічна Люсі мріяла мати коси, як у дівчат з Вест-Індії. Під час довгої поїздки назад до Сент-Моса, яка поклала край їхньому брикстонському життю, Люсі на задньому сидінні «морриса», який належав тітці Джоан і дядькові Теду, висловила бажання мати кіски з намистинами. Страйк пам’ятав, як тітка Джоан спокійно погодилася, що це дуже гарно; у дзеркалі заднього огляду було помітно зморшку в неї між бровами. Джоан старалася — з роками все менш успішно — не ганити перед дітьми їхню матір. Страйк так і не дізнався, у який саме спосіб дядько Тед довідався, де вони мешкають; просто одного дня вони з Люсі повернулися до сквота і побачили, що посеред кімнати стоїть здоровенний материн брат і погрожує розквасити Шумбі носа. За два дні вони з Люсі повернулися до Сент-Моса і до школи, яку з перервами відвідували кілька років, возз’єднуючись із давніми друзями так, ніби й не розставалися, і швидко позбуваючись акцентів, яких задля камуфляжу набували у місцях, куди вивозила їх Леда.
Страйк не потребував указівок, які залишив через Робін Дерик Вілсон, бо здавна знав кав’ярню «Фенікс» на Колдгарбор-лейн.
Час до часу мама й Шумба водили їх сюди: крихітний, схожий на хижку коричневий заклад, де можна було — якщо ти не вегетаріанець, на відміну від мами й Шумби — поласувати великим і смачним сніданком, який складався з гірки яєчні з беконом і горнятка чаю кольору тикового дерева. Кав’ярня виявилася точно така сама, як він і пам’ятав: затишна, маленька, затемнена, з дзеркальними стінами, у яких відбивалися столики під дерево, кольорові бордово-білі кахлі на підлозі та стеля кольору тапіоки, обклеєна цвілими шпалерами. Квадратна офіціантка середніх літ мала коротке випрямлене волосся і великі жовтогарячі пластмасові сережки; вона відсунулася, щоб дати Страйкові пройти повз касу.
За столиком під пластиковим годинником з написом «Пукка Пайз» сидів сам-один кремезний вест-індієць і читав газету «Сан».
— Дерик?
— Він. А ти Страйк?
Потиснувши велику суху Вілсонову долоню, Страйк сів. Він прикинув, що коли охоронець підведеться, то буде на зріст десь як він сам. Рукави Вілсонової спортивної кофти напиналися і від м’язів, і від сала; охоронець був коротко стрижений, гладенько поголений і мав гарні очі-мигдалини.
Страйк замовив пиріг і картопляне пюре з написаного крейдою на дошці меню і задоволено подумав, що зможе ці чотири фунти сімдесят п’ять пенсів списати на витрати.
— Ага, пиріг і пюре тут добрі,— зазначив Вілсон.
У його лондонському акценті бриніла ледь помітна карибська нотка. Вілсон мав грудний, спокійний, стриманий голос. Страйк подумав, що у формі охоронця він справляє дуже заспокійливе враження.
— Дякую, що погодився зі мною зустрітися, я це ціную. Джон Бристоу незадоволений результатами розслідування смерті його сестри. Він найняв мене, щоб я ще раз перевірив усі докази.
— Так,— кивнув Вілсон,— знаю.
— Скільки він тобі заплатив за цю зустріч? — буденно поцікавився Страйк.
Вілсон моргнув, а тоді низько і трохи винувато реготнув.
— Двадцять п’ять фунтів,— сказав він.— Та коли людині від того легше, то що? Це нічого не змінить — вона вкоротила собі віку. Але ти питай, я не проти.
Він згорнув «Сан». На передовиці було фото виснаженого Гордона Брауна з мішками під очима.
— Ти вже все розповідав поліції,— сказав Страйк, розгортаючи блокнот і кладучи його поруч з тарілкою,— але непогано би ще раз із перших вуст почути, що саме сталося тієї ночі.
— Та без проблем. Ще, може, Кіран Коловас-Джонс підійде,— додав Вілсон.
Він, здавалося, був певний, що Страйк знає, хто це.
— Хто? — спитав Страйк.
— Кіран Коловас-Джонс. Він був Лулиним постійним водієм. Хоче з тобою поговорити.
— Гаразд, чудово,— кивнув Страйк.— Коли він буде?
— Не знаю, він на роботі. Прийде, якщо зможе.
Офіціантка поставила перед Страйком чашку з чаєм. Той подякував і клацнув ручкою. Та не встиг він нічого запитати, як Вілсон мовив:
— Містер Бристоу казав, ти — колишній військовий.
— Так,— кивнув Страйк.
— У мене племінник в Афганістані,— зронив Вілсон, відпиваючи чаю.— У провінції Гільменд.
— Який полк?
— Зв’язку,— відповів Вілсон.
— Скільки він там уже?
— Четвертий місяць. Мати ночами не спить,— сказав Вілсон.— Ти чого пішов?
— Ногу відірвало,— відповів Страйк з невластивою йому в цьому питанні відвертістю.