Страйк уже доїв. Відсунувши тарілку, він замовив ще чаю собі й Вілсону і знову взяв ручку.
— Скільки людей працює у будинку номер вісімнадцять?
— Троє охоронців — я, Колін Маклеод й Ієн Робсон. Працюємо позмінно, повсякчас хтось є, цілодобово. Я тієї ночі не мав працювати, але десь о четвертій подзвонив Робсон, сказав, що підчепив кишкову інфекцію і йому зле. Я і сказав, що підміню його, попрацюю ще зміну. За місяць до того він мене підміняв, щоб я залагодив одну сімейну справу. Я йому заборгував. Тобто мене не мало там бути,— додав Вілсон, і хвильку вони помовчали, обмірковуючи, як воно мало бути.
— Інші охоронці ладнали з Лулою?
— Так, вони б сказали те саме, що і я. Хороша дівчина.
— Хтось там ще у вас працює?
— Так, дві прибиральниці, полячки. Обидві погано володіють англійською.
Записуючи свідчення Вілсона у нотатник, поцуплений під час останнього візиту до Олдершота, Страйк подумав, що свідчення ці найвищої якості: стислі, точні, повні спостережень. Дуже мало людей відповідає на питання ще до того, як його поставлено; ще менше вміє організовувати власні думки так, що не доводиться ставити уточнювальні питання, щоб витягнути інформацію. Страйк раніше часто грав роль археолога на руїнах травмованої людської пам’яті: він тиснув на переляканих, підманював небезпечних, розставляв пастки для хитрих. З Вілсоном нічого з цих умінь не знадобилося — шкода було навіть марнувати час на безглузде порпання у параної Джона Бристоу.
Хай там як, Страйк мав невиліковну звичку до ретельності. Недбало поставитися до розмови зі свідком було для нього все одно що провалятися день на розкладачці у трусах і з цигаркою. За натурою, за освітою, з поваги і до себе, і до клієнта він діяв зі скрупульозністю, за яку в армії його і хвалили, і ненавиділи.
— А можна ще коротенько пройтися по всьому дню перед її смертю? О котрій ти приїхав на роботу?
— Як завжди, о дев’ятій. Прийняв зміну в Коліна.
— У вас ведеться журнал — хто входив до будинку, хто виходив?
— Так, ми всіх записуємо, крім мешканців. Журнал лежить на стійці.
— Можеш згадати, хто того дня заходив і виходив?
Вілсон завагався.
— Джон Бристоу зранку заходив до сестри, так? — нагадав Страйк.— Але вона тобі веліла його не пускати?
— То він тобі розповів, так? — озвався Вілсон з ледь помітним полегшенням.— Так, він заходив. Мав віддати їй контракт, дуже через нього переймався — я його і впустив.
— Ще когось можеш згадати, хто заходив до будинку?
— Ну, Лещинка була вже на місці. Це одна з прибиральниць. Завжди приїжджає о сьомій; коли я прийшов, вона мила сходи. Потім був майстер з охоронної фірми, перевіряв сигналізацію. Це робиться щопівроку. Десь о дев’ятій сорок прийшов. Приблизно.
— А ти його знаєш — цього майстра з охоронної фірми?
— Ні, то був новенький. Зовсім молодий. Вони щоразу когось нового присилають. Місіс Бестиґі й Лула були вдома, тому я впустив його до квартири на третьому поверсі й показав щиток, і майстер почав працювати. Я саме показував коробку запобіжників і кнопку тривоги, коли спустилася Лула.