— Чому так?
— Бо їй подобалося, щоб її возив я, ага? — відповів Коловас-Джонс так, ніби Страйк тупий.— Я їй допомагав з тим і сим, був трохи ніби охоронцем, заводив її куди треба і виводив.
Ледь помітно сіпнувши м’язами обличчя, Вілсон зумів дуже виразно показати, якої думки він про здібності Коловас-Джонс як охоронця.
— А ти не міг помінятися з іншим водієм і возити її замість Макка?
— Міг, але не схотів,— зізнався Коловас-Джонс.— Я великий фанат Дібі. Хотів з ним познайомитися. Лула через це розсердилася. Хай там як,— поспішно додав він,— я її відвіз до мамці, дочекався — а далі сталося те, про що я і хочу тобі розповісти, ага? Вона вийшла від мамці якась дивна. Не така, як завжди, ага. Тиха, дуже тиха. Ніби в шоці чи що. Потім попросила у мене ручку і почала щось шкрябати на блакитному папірці. Зі мною не розмовляла. Взагалі нічого не казала. Просто писала собі. А потім я повіз її до «Башті», бо вона хотіла зустрітися там з подругою і пообідати, ага...
— Що за «Вашті»? Що за подруга?
— «Вашті» — то крамниця. Бутик, так вони на нього кажуть. І там ще є кав’ярня. Шикарне місце. А подруга — то...— Коловас-Джонс кілька разів клацнув пальцями, нахмурив брови.— Ота, з якою вона подружилася у клініці для психічно хворих. Як же її, бляха, звати? Я їх ще возив... Господи... Рубі? Роксі? Ракель? Щось таке. Вона мешкала у притулку Святого Ельма в Гаммерсміті. Безхатня. Хай там як, заходить Лула до крамниці, ага. Дорогою від мамці вона мені казала, що там і поїсть, але пробула вона в кав’ярні хвилин, може, п’ятнадцять, тоді вийшла сама і попросила мене відвезти її додому. Збіса дивно, ага? А тієї Ракель — чи як там її — з Лулою не було. Коли вони зустрічалися, то ми ту Ракель зазвичай додому підвозили. І папірця у Лули в руках не було. І за весь шлях додому Лула до мене й слова мовила.
— Ти казав поліції про папірець?
— Та казав. Але вони вирішили, що то пусте,— відповів Коловас-Джонс.— Припустили, що то був перелік покупок.
— Можеш пригадати, який був той аркуш?
— Та просто блакитний. Як папір для авіапошти...— Коловас-Джонс глянув на ручний годинник.— За десять хвилин мушу йти.
— Отже, тоді ти бачив Лулу востаннє?
— Так, востаннє,— поколупав він нігтя.
— Яка була твоя перша думка, коли почув про її смерть?
— Не знаю,— зізнався Коловас-Джонс і погриз нігтя, якого щойно колупав.— Я був просто в шоці. Як же інакше, ага? Всього кілька годин тому я її бачив. Преса одностайно твердила, що то Дафілд, бо того вечора вони посварилися у клубі й усе таке. Я й сам подумав, що він міг. Покидьок.
— Ви були з ним знайомі, я правильно розумію?
— Я возив їх кілька разів,— відповів Коловас-Джонс. Його ніздрі затріпотіли, кутики вуст напружилися — він ніби відчув сморід.
— І що ти нього думав?
— Що він — чмо бездарне...— І з неочікуваною майстерністю Коловас-Джонс спародіював рівний тягучий голос: — «Лулику, він же нам ще знадобиться? Може, хай зажде?» — Коловас-Джонса аж тіпнуло від люті.— Жодного разу не заговорив до мене прямо. Паразит невихований, лайно собаче.
— Кіран — актор,— стиха пояснив Дерик.
— Трішки,— зізнався Коловас-Джонс.— Поки що трішки.
І перелічив епізодичні ролі в серіалах, де грав; на Страйкову думку, в цьому явно читалося бажання здаватися крутішим, ніж є; долучитися до явища непередбачуваного, небезпечного й мінливого — до слави. Стільки возити відомих осіб і так і не підхопити від них того вірусу, подумав Страйк, це його мучить і, мабуть, лютить.
— Кіран ходив на прослуховування до Фреді Бестиґі,— сказав Вілсон.— Правда?
— Ага,— кивнув Коловас-Джонс без ентузіазму, з чого став очевидним результат прослуховування.
— Як ти це влаштував? — поцікавився Страйк.
— Як завжди,— не без пихи озвався Коловас-Джонс.— Через свого агента.
— І що — нічого не вийшло?
— Вони вирішили піти іншим шляхом,— пояснив Коловас-Джонс.— Просто викреслили ту роль.
— Гаразд, отже, ти того вечора забрав Дібі Макка звідки — з Гітроу?
— Ага, з п’ятого терміналу,— відповів Коловас-Джонс і на цьому ніби повернувся до буденності й поглянув на годинник.— Слухай, мені реально треба йти.
— Не проти, якщо я проведу тебе до машини? — спитав Страйк.