О дев’ятій Страйк пішов у Чайнатаун і купив собі поїсти; далі повернувся до офісу, замість Тома Вейтса поставив «Елбоу» і почав шукати інформацію про Евана Дафілда, чоловіка, який, на загальне переконання (з цим погоджувався навіть Бристоу), не убивав своєї дівчини.
Поки Кіран Коловас-Джонс не виявив професійних заздрощів, Страйк і не знав, чим Дафілд знаменитий. Тепер він з’ясував, що славу Дафілд здобув після визнаного критиками незалежного фільму, де той зіграв роль практично самого себе: музиканта, який сидить на героїні та краде, щоб мати гроші на свою залежність.
На хвилі поновленої слави свого лідера гурт Дафілда випустив альбом, який теж отримав схвальні відгуки, а потім не без скандалу розпався — приблизно тоді, коли Дафілд познайомився з Лулою. Як і його дівчина, він був надзвичайно фотогенічний — навіть на неретушованих фото, де він блукає вулицями у брудному одязі, навіть на тих світлинах (таких було кілька), де він, розлючений, кидається на фотографів. Союз цих двох прегарних і скалічених людей ніби підживлював захоплення ними обома: одне запалювало більше цікавості до іншого, а відтак ця посилена цікавість верталася назад — такий собі вічний рух.
Смерть дівчини закріпила місце Дафілда у сонмі ідолізованих, демонізованих, обожнюваних. Його ніби оточувала темрява, дух фаталізму; і віддані прихильники, і запеклі ненависники насолоджувалися думкою про те, що він однією ногою вже у потойбіччі; його падіння у відчай і забуття здавалося неминучим. Дафілд виставив свою вразливість на загальний огляд, і Страйк кілька хвилин дивився чергове крихітне каламутне відео на «Ютубі», де Дафілд, обкурений до оскління, тим голосом, який так добре спародіював Коловас-Джонс, просторікував, що померти — це те саме, що піти з вечірки, і трохи плутано додавав, що нема чого плакати, коли доводиться йти раніше.
У ніч, коли загинула Лула, Дафілд, згідно з численними джерелами, теж незабаром вийшов з нічного клубу в масці вовка — Страйк не міг пояснити це нічим іншим, крім бажання випендритися. Дафілдова розповідь про те, що він робив далі, може, і не задовольнила мережевих любителів теорії змови, але поліція повірила, що до подій на Кентигерн-Гарденз він стосунку не мав.
Підкоряючись примхливому плину своїх думок, Страйк блукав дикими просторами новинних сайтів і блогів. Тут і там йому траплялися заповідні місця шалених домислів і теорій щодо смерті Лендрі, де перелічувалися проігноровані поліцією докази; схоже було, що вони підживили упевненість Бристоу в існуванні убивці. На «LulaMyInspirationForeva» наводився довгий перелік «Питань без відповідей», серед яких були такі: «5. Хто подзвонив папараці перед її падінням?»; «9. Чому досі нічого не відомо про чоловіків із затуленими обличчями, які о другій ночі бігли від її будинку? Де вони, хто вони?» і «11. Чому ЛуЛа, коли заходила додому, була одягнена інакше, ніж коли випала з балкона?»
Опівночі Страйк пив в бляшанки світле пиво і читав про посмертні нестиковки, про які згадував Бристоу і про які Страйк і сам дещо чув свого часу, але не дуже цікавився.
За тиждень після оприлюднення висновку, що це самогубство, одна фотографія у рекламі дизайнера Ґі Соме викликала фурор. На ній було двоє моделей, які позували у брудному провулку оголені — за винятком стратегічно розміщених сумочок, прикрас і шарфів. Лула Лендрі сиділа на сміттєвому баці, К’яра Портер лежала на бруківці. За спинами в обох були вигнуті янгольські крила: лебедино-білі у Портер, зеленаво-чорні з переходом у блискучий бронзовий у Лендрі.
Страйк кілька хвилин роздивлявся фото, намагаючись збагнути, чим саме обличчя небіжчиці так принаджує око, яким чином їй вдається так безроздільно царювати на картинці. Дивним чином вона надавала несправжньому, постановочному фото правдивості; легко можна було повірити, що її щойно скинули з неба за продажність, за надмірну жагу до аксесуарів, які Лула притискала для себе. К’яра Портер в усій своїй біломармуровій красі була всього-на-всього противагою до Лули; у своїй блідості й пасивності вона скидалася на статую.