Дизайнера Ґі Соме активно, подекуди жорстко критикували за це фото. Багато людей вважало, що він наживається на смерті Лендрі, й тільки пирхало на заяви про глибоку любов, яку, за словами речника Соме, дизайнер відчував до Лендрі. На «LulaMylnspirationForeva», втім, писали, що Лула схвалила б вибір світлини і що вони з Ґі Соме були найліпшими друзями: «Лула любила його як брата і хотіла б, щоб він востаннє вшанував її працю і її красу. Це культове фото, яке залишиться безсмертним й увічнить Лулу у пам’яті тих, хто її любив».
Страйк допив пиво і поміркував над останніми словами цього речення. Він ніколи не розумів цієї буцімто близькості, яку фани відчувають до незнайомих людей. Незрідка в його присутності люди, сяючи, казали на Страйкового батька «старий Джонні» так, ніби згадували спільного друга, переповідали заяложені історії з преси так, ніби самі брали у них участь. Один чоловік у пабі якось сказав Страйкові: «Чорт, та я знаю твого старого краще за тебе!» — бо спромігся згадати ім’я сесійного музиканта, який брав участь у записі найвідомішого альбому «The Deadbeats» і якому Рокбі зламав зуба, коли, розлютившись, ударив по саксофону.
Була перша ночі. Страйк уже майже не сприймав постійного притишеного гупання бас-гітари на два поверхи нижче й рипіння і шурхотіння з мансарди над головою, де менеджер пабу насолоджувався розкішшю регулярного душу й домашньої їжі.
Втомлений, та поки що не готовий залізти у спальник, Страйк продовжив копатися в інтернеті й добув домашню адресу Ґі Соме, відзначивши, що той мешкає неподалік Кентигерн-Гарденз. А потім набрав у рядку адреси «www.arrse.co.uk», мов чоловік, що після робочої зміни автоматично іде в улюблений паб.
На форум армійських пліток Страйк не заходив, відколи Шарлотта кілька місяців тому заскочила його за читанням
цього сайту і повелася так, як інша жінка могла б зреагувати, застукавши свого партнера за переглядом порно. Вибухнув скандал, бо вона вирішила, що він тягнеться до старого життя, адже нове його не задовольняє.
Сайт віддзеркалював армійську ментальність в усій своїй красі, ще й записану мовою, якою Страйк чудово володів. Тут були акроніми, які він знав напам’ять; жарти, яких не зрозуміли б чужі; всі проблеми життя на службі — від скарг батька, чийого сина цькують у школі на Кіпрі, до зловживань з боку прем’єр-міністра, відзначених у доповіді Чилкота. Страйк читав допис по допису, іноді пирхав, потішений, але розумів, що таким чином послаблює свій спротив привидові, який знову почав дихати в потилицю.
То був його рідний світ — світ, де Страйк почувався щасливим. Попри незручності й труднощі армійського життя, попри те, що на службі він втратив півноги, Страйк не жалкував про жоден день, проведений в армії. І все одно, навіть перебуваючи серед цих людей, він не був одним з них. Він був представником військової поліції: спершу «мавпеням», потім «костюмом», але і так, і так людиною, яку простий військовий боїться і зневажає.
Якщо до тебе заговорив спецроз, слід відповідати: «Без коментарів, я вимагаю адвоката». Підійде також звичайне «Дякую, що звернули увагу».
Страйк востаннє хрюкнув зо сміху, а потім різко закрив сайт і вимкнув комп’ютер. Він був такий утомлений, що процес знімання протезу забрав удвічі більше часу, ніж зазвичай.
9
Недільного ранку, дуже погожого, Страйк пішов до Студентської спілки помитися. І знову, розпроставши плечі та скрививши сердиту гримасу, яка дуже пасувала до рис його обличчя, він набув достатньо загрозливого вигляду, щоб його не зупинили на вході. Він повештався біля роздягалень, чекаючи на мить спокою, щоб не митися на очах у студентів, бо така визначна риса, як протез, легко закарбувалася б у когось у пам’яті.
Помившись і поголившись, Страйк на метро доїхав до «Гаммерсміт-Бродвею», насолоджуючись несмілим сонячним промінням, що блимало крізь скляний дах торгівельного центру, через який він піднявся на вулицю. Далекі крамниці на Кінг-стріт повнилися людьми, мов у суботу. Тут був метушливий, бездушний торгівельний центр, але Страйк знав, що за десять хвилин опиниться у сонній, майже сільській місцевості на березі Темзи.
Він ішов під гуркіт машин і згадував недільні дні у Корнволлі свого дитинства, коли зачинялося все, крім церкви та пляжу. За тих часів неділя була особливим днем; насичена відлуннями й шепотами тиша, негучний дзвін порцеляни і запах м’ясної підливки, телевізор, нудніший за порожні торгові вулиці, й ненастанне шурхотіння хвиль на пляжі, де вони з Люсі по щиколотки забігали у воду, не маючи інших занять.