Решту дня Страйк займався нудною, але необхідною роботою. Коли Робін надіслала йому адресу «Юзі», він поїхав до другого нічного клубу — цього разу в південному Кенсингтоні. Контраст із «Казармою» був разючий; скромний фасад «Юзі» міг би належати елегантному приватному будинку. Тут над дверима теж кріпилися камери спостереження. Страйк під’їхав на Чарльз-стріт, де, як він небезпідставно гадав, мешкав Ґі Соме, і пішки пройшовся найкоротшим, як йому видавалося, маршрутом від домівки дизайнера до будинку, в якому померла Лендрі.
Під вечір нога в нього знову дико боліла, і Страйк зупинився перепочити й попоїсти, перш ніж їхати до «Пір’я» біля Скотланд-Ярду, де йому призначив зустріч Ерик Вордл.
Це був черговий вікторіанський паб, цього разу з величезними вікнами — майже від підлоги до стелі,— які виходили на велику сіру будівлю двадцятих років, оздоблену статуями роботи Джейкоба Епштейна. Найближча з них прикрашала собою одвірок: у вікна пабу зазирало гнівне божество; його обіймав малий син, який так химерно вивернувся, що глядачу було видно геніталії. Втім, плин часу згладив шоковий ефект.
Усередині пабу стукали, грюкали і мінилися яскравими вогниками гральні автомати; на стіні велика плазма, оточена м’якою шкіряною оббивкою, без звуку показувала матч «Вест Бромвіч Альбіон» — «Челсі», а з прихованих динаміків плакала й жалілася Емі Вайнгауз. На кремовій стіні над довгим шинквасом були написані назви сортів пива; навпроти піднімалися на другий поверх сходи темного дерева з блискучим мідним поруччям.
Страйкові довелося чекати, поки йому наллють, і за цей час він устиг роззирнутися.
У закладі було повно чоловіків, більшість із яких мали по-військовому короткі зачіски, але навколо одного з високих столиків зібралося трійко дівчат з мандариновою засмагою, з розпущеним пергідрольним волоссям і в крихітних тісних сукнях; вони переступали з ноги на ногу на височезних підборах і прикидалися, ніби не помічають, що на них дивиться єдиний чоловік, який п’є тут на самоті. По-юначому привабливий, вбраний у шкірянку, він сидів на високому стільці біля сусіднього вікна і роздивлявся їх тренованим оком. Страйк купив собі пінту темного корнволльського і підійшов до нього.
— Корморан Страйк,— відрекомендувався він, опинившись біля Вордлового столика. Той мав чуприну з тих, яким Страйк завжди заздрив: Вордла б ніхто не обізвав лобкоголовим.
— Ага, я так і подумав, що це ти,— кивнув поліціянт і потиснув йому руку.— Анстис казав, що ти здоровило.
Страйк і собі підтягнув високий дзиґлик, а Вордл без жодних преамбул мовив:
— То що тобі від мене, власне, треба?
— Минулого місяця біля «Ілінг-Бродвею» закололи чоловіка. Такого собі Дайма Єйтса. Він був поліційним донощиком, так?
— Так, і отримав ножа у шию. Але ми знаємо, хто це зробив,— зі зверхнім смішком відповів Вордл.— Це знає половина Лондона. Якщо це вся твоя інформація...
— Але ж ви не знаєте, де він, правда?
Швидко глянувши на дівчат, які старанно вдавали, що не помітили того погляду, Вордл дістав з кишені записник.
— Кажи.
— У букмекерській конторі «Бетбастерс», що на Гекніроуд, працює дівчина на ім’я Шона Голланд. Вона мешкає в орендованій квартирі за дві вулиці від контори. Нині вона має непроханого гостя, такого собі Бретта Фірні, який раніше бив її сестру. Вочевидь, той Бретт не така людина, якій можна відмовити у гостинності.
— Є точна адреса? — спитав Вордл, енергійно записуючи.
— Я тільки-но сказав тобі ім’я орендаторки і половину адреси. Може, побудеш трохи детективом?
— Звідки, кажеш, дізнався про це? — спитав Вордл, і далі тицяючи у блокнот, який тримав під столом на коліні.
— Я не казав,— спокійно мовив Страйк, попиваючи пиво.
— Маєш цікавих друзів, так?
— Дуже. А тепер, щоб ми були квитами...
Вордл поклав блокнот у кишеню і засміявся.
— Те, що ти мені дав, може виявитися лайном собачим.
— Це не лайно. Вордле, грай чесно.
Поліціянт якусь мить дивився на Страйка, розриваючись між задоволенням і підозріливістю.
— А що тобі, власне, треба?
— Я казав по телефону — трохи інсайдерської інформації про Лулу Лендрі.
— Ти газет не читав?
— Я ж кажу — інсайдерська інформація. Мій клієнт гадає, що там не все чисто.
Вордлове обличчя закам’яніло.
— На таблоїд працюємо, га?
— Ні,— відповів Страйк.— На її брата.
— На Джона Бристоу?
Вордл зробив великий ковток, поглядаючи на стегна найближчої дівчини. Обручка на його руці відбивала мигтіння червоних вогників пінбольного автомата.