— Ага. Він старший, ніж здається,— не до ладу додав Вордл.— Він уже дідусь. Ці афрокарибійці старіють не так, як ми, еге ж? Я б йому дав не більше, ніж тобі.
Страйк без особливої цікавості подумав: а скільки ж мені, на твою думку, років?
— Її квартиру дивилися криміналісти?
— Звісно,— кивнув Вордл,— але тільки тому, що начальство хотіло виключити будь-які підозри. Ми за добу вже були впевнені, що це суїцид. Але довелося попрацювати ще, бо на нас дивився весь світ.
Він говорив з погано прихованою гордістю.
— Того ранку там усе вичистила прибиральниця — така гарненька полячка, англійською говорить жахливо, але з ганчіркою вправляється дай Боже як,— тож усі відбитки були чіткі й помітні. Нічого цікавого.
— Відбитки Вілсона там були, звісно ж, адже він обшукав квартиру вже після її падіння?
— Так, але в жодних підозрілих місцях їх не виявили.
— Отже, наскільки вам відомо, коли вона упала, в будівлі було всього троє людей. Дібі Макк теж мав там бути, але він...
— ...але він просто з аеропорту поїхав до нічого клубу, так,— кивнув Вордл. На його обличчі знову проступила тепла, ніби мимовільна усмішка.— Наступного дня я допитав Дібі у «Клариджесі». Здоровий дядько. Десь як ти,— сказав він, глянувши на широкі Страйкові груди,— тільки накачаний.
Страйк прийняв удар не протестуючи.
— Як і личить колишньому бандиту. Він у Лос-Анджелесі сидів, і не раз. Йому ледве дали британську візу.
— Привіз із собою цілий почет,— провадив Вордл.— Усі були там при ньому — пальці в перснях, на шиях татухи. Але він серед них був найкремезніший. Як такого Дібі зустрінеш у темному провулку, то обісрешся. Але в сто разів увічливіший за клятого Бестиґі. Спитав, як це я копом працюю без пістолета.
Поліціянт аж сяяв, і Страйк дійшов висновку, що він від зірки десь у такому самому захваті, як і Коловас-Джонс.
— Розмова була коротка, бо він тільки-но зійшов з літака і на Кентигерн-Гарденз навіть поткнутися не встиг. Формальність. У кінці я попросив його підписати мені його свіжий диск,— додав Вордл, ніби не в силах стриматися.— Тут зовсім лід розтанув, йому було приємно. Жінка хотіла виставити диск на продаж, але я не віддав...
Вордл замовк, явно зрозумівши, що бовкнув зайвого. Потішений, Страйк загріб жменю шкварок.
— А що Еван Дафілд?
— А, той,— озвався Вордл. Зоряний пил, яким поліціянта ніби припорошило, коли він говорив про Дібі Макка, розтанув; тепер він супився.— Гімнюк малий. Бісив нас від початку й до кінця. Ліг у клініку одразу після її смерті.
— Читав про це. А куди?
— До клініки Пріорату, куди ще? Терапія відпочинком, щоб її.
— І коли ви його допитали?
— Наступного дня, але довелося його пошукати; його підручні заважали нам, як тільки могли. Точно як Бестиґі, ага?
Не хотіли, щоб ми дізналися про його заняття. Жінка,— додав Вордл, насупившись ще дужче,— гадає, що він красунчик. Ти сам жонатий?
— Ні,— відповів Страйк.
— Анстис мені сказав, що ти пішов з армії, щоб побратися з жінкою, схожою на супермодель.
— І що Дафілд сказав, коли ви його знайшли?
— Вони поскандалили в нічному клубі «Юзі». Це бачила купа людей. Лула пішла, а він, за його словами, за п’ять хвилин вийшов слідом за нею, натягнувши ту свою вовчу маску. Вона затуляє всю голову. Дуже реалістична, волохата. Каже, забрав її з модної фотозйомки,— на Вордловому обличчі з’явилося презирство.— Він любить надягати ту маску, коли звідкілясь виходить, щоб позлити папараці. Отже, потому як Лендрі вийшла з «Юзі», він сів у свою машину — на нього чекав водій — і поїхав на Кентигерн-Гарденз. Водій це підтвердив. Ні, не так,— виправився Вордл,— він підтвердив, що возив на Кентигерн-Гарденз чоловіка у вовчій масці, про якого думав, що це Дафілд, бо і зріст, і статура, і одяг, і голос були, як у Дафілда.
— Він не знімав маску в машині?
— До її квартири від «Юзі» всього п’ятнадцять хвилин. Ні, не знімав. Він — інфантильний гімнюк. Там, за словами самого Дафілда, він побачив під будинком папараці й вирішив не заходити. Наказав водію везти його у Сохо, де той його і залишив. Дафілд пішки зайшов за ріг до свого дилера на Д’Арбле, де вмазався.
— І все це у масці?
— Ні, там він її зняв,— відповів Вордл.— Дилер, такий собі Вікліф, випускник приватної школи і наркоман, запекліший за Дафілда. Він дав детальні свідчення, підтвердивши, що Дафілд прийшов десь о пів на третю. Вони там були удвох, і так, я подумав був, що Вікліф міг збрехати заради Дафілда, але жінка на першому поверсі чула, як дзвонили у двері, й бачила Дафілда на сходах. Хай там як, Дафілд вийшов од Вікліфа десь о четвертій, натягнув свого вовка і поплентався туди, де, як він гадав, на нього чекав водій з машиною. Але водія не було. Сам водій каже, що сталося непорозуміння. На його думку, Дафілд — паскуда, яких пошукати; він нам добре це дав зрозуміти, коли давав свідчення. Платив йому не Дафілд, машину найняли за гроші Лендрі. Отже, Дафілд, не маючи при собі грошей, пішки рушив до квартири К’яри Портер у Ноттинг-Гіллі. Ми знайшли свідків, які бачили, як чоловік у вовчій масці ходив тамтешніми вулицями; є фото, де він випрошує сірники у жінки на цілодобовій парковці.