Страйк доїв закуску і звернувся до Тенсі, яка ледве торкнулася тарілки.
— Довго ви з чоловіком мешкали у вісімнадцятому будинку до того, як там оселилася Лула?
— Близько року.
— Чи жив хтось на третьому поверсі, коли вона в’їхала?
— Так,— відповіла Тенсі,— там півроку проживала пара, американці з малим сином, та коли вона вселилася, вони незабаром повернулися до Штатів. Після цього забудовник нікого не зміг знайти. Рецесія і все таке. Ті квартири дорогі як казна-що. Тож поки студія звукозапису не орендувала ту квартиру для Дібі Макка, в ній ніхто не мешкав.
Тут їхню з Урсулою увагу привернула жінка, яка проходила попри столик в одежині, схожій, на погляд Страйка, на якесь жахливо покроєне в’язане пальто.
— Пальто від Дом’є-Кросса,— промовила Урсула, мружачись над келихом з вином.— У них черга за півроку...
— Таж це Пензі Маркс-Діллон,— відповіла Тенсі.— Легко вдягатися модно, коли твій чоловік має п’ятдесят мільйонів за душею. Фреді — найскупіший багатій на світі; мені доводилося ховати від нього нові речі або казати, що то підробки. Як же він мене іноді діставав.
— У тебе завжди чудовий вигляд,— сказав Бристоу, густо рожевіючи.
— Ти дуже милий,— нудним голосом відповіла Тенсі Бестиґі.
Офіціант забрав їхні тарілки.
— Про що ви там питали? — спитала Тенсі у Страйка.— А, про квартири. Дібі Макк, який мав приїхати, але не приїхав. Фреді з цього страшенно казився, бо поставив у його квартирі троянди. Такий уже той Фреді жмикрут.
— Наскільки добре ви знаєте Дерика Вілсона? — спитав Страйк.
Вона моргнула.
— Ну, він охоронець; звідки мені його знати? Наче пристойний. Фреді завжди казав, що серед решти він найкращий.
— Правда? А чому?
Тенсі знизала плечима.
— Не знаю, треба спитати Фреді. Якщо пощастить,— додала вона зі смішком.— Скоріше пекло замерзне, ніж Фреді з вами поговорить.
— Тенсі,— втрутився Бристоу, трохи нахиляючись уперед,— може, просто розповіси Корморану, що ти чула тієї ночі?
Страйк був би радий, якби Бристоу не втручався.
— Ну,— сказала Тенсі,— була друга ночі, й мені закортіло пити.
Її тон був невиразний, байдужий. Страйк відзначив, як від самого початку, навіть у такій дрібниці, вона розповідає історію не так, як розповідала поліції.
— Я пішла по воду до ванної кімнати і вже поверталася через вітальню до спальні, коли почула крики. Вона — Лула — кричала: «Запізно, я вже це зробила». А тоді долинув чоловічий голос: «Ах ти ж стерво брехливе!» А потім... а потім він її скинув униз. Я, власне, бачила, як вона падає.
І Тенсі різко смикнула руками. Страйк зрозумів — то вона показувала, як вимахувала руками Лула.
Бристоу відставив келих з таким виглядом, ніби його нудить. Принесли основні страви. Урсула випила ще вина. Ні Тенсі, ні Бристоу своєї їжі навіть не торкнулися. Страйк узяв виделку і почав їсти, стараючись не показувати, як йому смакує салат пунтарелле з анчоусами.
— Я закричала,— прошепотіла Тенсі.— Кричала і не могла припинити. Попри Фреді вибігла з квартири й помчала вниз. Хотіла сказати охоронцю, що нагорі чоловік, тож хай він схопить його. Мені назустріч з-за стійки вибіг Вілсон. Я розповіла йому, що сталося, і він побіг на вулицю подивитися на неї — замість бігти нагору по нього. Йолоп клятий. Якби спершу побіг нагору, то, може, взяв би його! Тоді по мене прийшов Фреді, почав тягнути мене назад до квартири, бо я була неодягнена. Потім повернувся Вілсон, сказав, що вона мертва, попросив Фреді викликати поліцію. Фреді практично заніс мене нагору — я була в повній істериці — і набрав 999 з квартири. Потім приїхала поліція. І ніхто не повірив жодному моєму слову.
Вона зробила ще ковток вина, відставила келих і тихо додала:
— Якщо Фреді дізнається, що я з вами говорила, то сказиться.
— Але ж ти цілком певна, так, Тенсі,— вліз Бристоу,— що чула нагорі чоловіка?
— Та звісно ж, певна,— відповіла Тенсі.— Я саме це кажу, хіба ні? Там нагорі точно хтось був.
У Бристоу задзвонив мобільний.
— Перепрошую,— промимрив він.— Так, Елісон? — сказав він, беручи слухавку.
Страйк почув низький голос секретарки, але що саме вона говорила, не розібрав.
— Даруйте, я на хвилину,— мовив Бристоу з нажаханим виглядом і вийшов з-за столу.
На гладеньких доглянутих обличчях сестер проступив злісно-веселий вираз. Вони обмінялися поглядами; а потім, здивувавши Страйка, Урсула заговорила до нього:
— Ви знайомі з Елісон?
— Дуже побіжно.
— Знаєте, що вони пара?
— Так.