Коли Спанер пішов з рожевим ноутбуком під пахвою, Страйк пошкутильгав назад до офісу. Того вечора він ретельно обмив куксу і намастив подразнену, запалену рубцеву тканину кремом. Уперше за багато місяців він прийняв знеболювальне перед тим, як залізти у спальник. Лежачи й чекаючи, поки припинить сіпати й боліти, він подумав, чи не варто звернутися до консультанта з реабілітаційної медицини у центрі, до якого був приписаний. Йому неодноразово описували симптоми набреску кукси, який невідступно переслідує людей з ампутованими кінцівками: запалення шкіри, набряк. Страйк подумав, що це в нього, можливо, перші ознаки, але його жахала сама думка про повернення до тих пропахлих антисептиком коридорів; про лікарів, яких цікавила тільки ця невелика скалічена частина його тіла; про майбутні налаштування протезу, через що доведеться раз у раз повертатися до світу білих халатів і обмежень, який, сподівався Страйк, він залишив назавжди. Його лякали поради берегти ногу, відмовитися від нормальної ходьби; вимушене повернення до милиць, погляди перехожих на порожню підв’язану холошу, голосні питання від маленьких дітей.
Мобільний, що, як завжди, заряджався біля розкладачки, задзижчав — то був знак, що прийшло повідомлення. Радий хоч так відволіктися від пульсації в нозі, Страйк навпомацки знайшов у темряві телефон і підняв його з підлоги.
Будь ласка, набери мене для короткої розмови, коли буде зручно. Шарлотта
Страйк не вірив у ясновидіння й інші надприродні здібності, та йому одразу спало на думку ірраціональне: Шарлотта якось відчула, що він нещодавно розповів про все Спанеру; ніби Страйк потягнув за невидиму напнуту мотузку, яка й досі їх поєднувала, коли офіційно оголосив, що вони розсталися.
Він вдивився у повідомлення так, ніби там проступило її обличчя, хоча й не міг прочитати його виразу на маленькому сірому екрані.
«Будь ласка». (Я знаю, ти не повинен: я тебе чемно прошу). «Набери мене для короткої розмови». (У мене є нормальна причина для розмови, поговоримо швидко й легко, без скандалів). «Коли буде зручно». (Я роблю тобі честь, припускаючи, що тобі й без мене є чим жити).
Чи, може, так: «Будь ласка». (Відмовишся — будеш негідником, Страйку, а ти вже досить болю мені завдав). «Набери мене для короткої розмови». (Знаю, ти чекаєш на сцену; не хвилюйся; після останньої, коли ти повівся як останній гівнюк, я з тобою покінчила навічно). «Коли буде зручно». (Бо давай чесно: я завжди ледве влазила десь між твоєю армію та іншими, важливішими за мене речами).
Чи зручно подзвонити просто зараз? — спитав себе Страйк, потерпаючи від болю, бо ще не подіяли пігулки. Він подивився на час — одинадцята десять. Вона точно ще не спить.
Він опустив мобільний назад на підлогу, де той тихо заряджався, і великою волохатою рукою затулив очі, відгородившись від смужок світла, що їх крізь жалюзі кидали на стелю ліхтарі на вулиці. Мимоволі перед внутрішнім зором постала Шарлотта, якою він уперше в житті її побачив: сиділа самотою на підвіконні під час студентської вечірки в Оксфорді. Страйк у житті не бачив такої краси — і, судячи з косих поглядів численних чоловічих очей, гучного сміху, розмов і розмаїття екстравагантних жестів, звернених до її самотньої постаті, інші теж не бачили.
Дивлячись на неї через кімнату, дев’ятнадцятирічний Страйк відчув точно такий самий поштовх, який приходив до нього, малого, щоразу, коли за ніч садок тітки Джоан і дядька Теда вкривав сніг. Він хотів, щоб саме його сліди, темні та глибокі, першими позначили ту спокусливо гладеньку поверхню: хотів потривожити її, розбурхати.
«Та ти нализався»,— застеріг його друг, коли Страйк оголосив, що зараз піде і заговорить до неї.
Страйк погодився, допив сьомий на сьогодні кухоль пива і рішуче рушив до підвіконня, на якому сиділа Шарлотта. Він ледь помічав, що всі довкола дивляться і готуються, мабуть, сміятися, бо він був здоровань, скидався на Бетховена-боксера і мав на футболці плями від соусу каррі.
Коли він підійшов, вона глянула на нього: великі очі, довге темне волосся, м’яка біла западина у викоті сорочки.
Дивне кочове Страйкове дитинство, коли його раз у раз викорінювали й приживлювали між різноманітними дітьми, подарувало йому неабиякі соціальні навички; він умів здатися своїм, розсмішити, зробити себе прийнятним практично для будь-кого.
Того вечора язик у нього обважнів, став ніби з гуми. Страйк пам’ятав, що навіть трохи хитався.