«Ти щось хотів?» — спитала Шарлотта.
«Ага,— відповів він. Відтягнув футболку від грудей і показав їй плями від соусу.— Не знаєш, як найкраще їх вивести?»
Мимоволі (він бачив, що вона силкується стриматися) Шарлотта захихотіла.
Трохи згодом до кімнати увірвався в компанії таких самих аристократичних друзів Високошановний Яго Росс — гарний, мов Адоніс, хлопець, знайомий Страйку на ім’я та за репутацією, і виявив, що Страйк і Шарлотта сидять поруч на підвіконні й захоплено розмовляють.
«Чорт, це не та кімната, люба Шар,— мовив Росс, заявляючи свої права за допомогою м’якої зверхності у голосі.— Вечірка Ричі на поверх вище».
«А я не піду,— озвалася дівчина, звертаючи до Росса усміхнене обличчя.— Треба допомогти Корморану замочити футболку від плям».
Ось так Шарлотта у всіх на очах покинула свого хлопця, випускника престижної школи Гарроу, заради Корморана Страйка. То була найславніша мить за всі дев’ятнадцять років його життя: у всіх на очах він викрав Гелену Троянську просто з-під носа у Менелая і був настільки вражений і потішений, що не став сумніватися в диві, а просто прийняв його.
Лише пізніше він зрозумів, що цю удачу чи знак долі насправді повністю спланувала Шарлотта. Вона сама за кілька місяців зізналася, що, бажаючи покарати Росса за якусь провину, навмисне зайшла до іншої кімнати і сіла чекати, поки до неї підійде чоловік — будь-який; що він, Страйк, був лише інструментом, щоб помучити Росса; що вона переспала з ним під ранок лише з помсти та гніву, які він прийняв за пристрасть.
У ту першу ніч уже було все, що потім відштовхувало їх одне від одного і знову притягувало: її потяг до саморуйнації, її нестямність, бажання кривдити; її мимовільне, але щире тяжіння до Страйка, і безпечне місця для відступу в замкненому світі, де вона зросла, яким водночас гребувала й за який трималася. Так почалися стосунки, які зрештою — через п’ятнадцять років — привели Страйка на цю розкладачку, де він мучився від болю не лише фізичного і жалкував, що не може позбутися спогадів про Шарлотту.
8
Коли наступного ранку приїхала Робін, то вдруге натрапила на замкнені скляні двері. Вона увійшла за допомогою запасного ключа, якого їй вручив Страйк, підійшла до зачинених дверей у кабінет і мовчки дослухалася. За кілька секунд вона розчула притишений, але непомильно розпізнаваний звук — глибоке хропіння.
З цього постала делікатна проблема, бо вони зі Страйком уклали негласну угоду — не говорити про його розкладачку й ігнорувати численні ознаки того, що в офісі хтось мешкає. З іншого боку, Робін мала повідомити своєму тимчасовому босу дещо нагальне.
Вона завагалася, зважуючи варіанти. Найпростіше буде спробувати збудити Страйка, грюкаючи речами у приймальні, й таким чином дати йому час привести себе в кабінеті до ладу, але це буде довго — її новина не зачекає. Тож Робін глибоко вдихнула і постукала.
Страйк умить прокинувся. Якусь хвильку він розгублено дивився у стелю, відзначаючи, що приміщення заповнює докірливе денне світло. А тоді згадав, що, прочитавши повідомлення від Шарлотти, відклав телефон і не виставив будильник.
— Не заходьте! — закричав він.
— Хочете чаю? — крізь двері спитала Робін.
— Так! Так, було б чудово. Я вийду по нього! — гучно додав Страйк, уперше пожалкувавши, що на дверях у кабінет немає замка. Його штучна стопа з литкою стояла під стіною, а сам він був убраний лише в боксерки.
Робін побігла наповнювати чайник, а Страйк виплутався зі спального мішка. Він швидко одягнувся, так-сяк приладнав протез, склав і поставив розкладачку в куток, посунув стіл на місце. За десять хвилин, коли Робін постукала у двері, Страйк вийшов з кабінету, оповитий пахощами дезодоранту, і побачив, що Робін сидить за своїм столом з надзвичайно піднесеним виглядом.
— Ваш чай,— мовила вона, вказуючи на чашку, над якою струмувала пара.
— Чудово, дякую. Дайте мені хвильку,— відповів він і пішов у туалет на сходах. Застібаючи змійку на штанях, помітив себе у дзеркалі — пом’ятого, неголеного. І вже не вперше втішився тим, що його волосся завжди однакове — хоч розчісуй, хоч не розчісуй.
— Маю новини! — заявила Робін, щойно він повернувся до приймальні й — після взаємних «дякую» — взяв чашку.
— Так?
— Я знайшла Рошель Оніфаде.
Він опустив чашку.
— Та ви жартуєте. Як у біса, як?..
— Я дивилася справу і побачила, що вона ходить на терапію у клініку Святого Фоми,— збуджено відповіла Робін. Вона почервоніла і говорила дуже швидко.— Ну, я й подзвонила туди вчора ввечері, прикинулася нею і сказала, що забула, коли мені призначено. І мені сказали, що о десятій тридцять у четвер. У вас є,— вона глянула на монітор комп’ютера,— п’ятдесят п’ять хвилин.