Тепер вона вживала ліки — і коли не забувала про них, вони значно полегшували прояви хвороби. Страйкові здалося жалюгідним і водночас зворушливим те, що візити до клініки, де вона познайомилася з Лулою Лендрі, стали для Рошель головною подією тижня. Про молодого психіатра, який вів групу, вона говорила з теплотою.
— Оце там ти познайомилася з Лулою?
— То її брат тобі сказав?
— Без подробиць.
— Ага, вона відвідувала нашу групу. Перевели до нас.
— І ви почали спілкуватись?
— Ага.
— Потоваришували?
— Ага.
— Ти ходила до неї в гості? Плавала в басейні?
— А шо, не можна?
— Та я просто питаю.
Вона ніби трохи відтанула.
— Я плавати не люблю. Не люблю, коли вода хлюпає в обличчя. Я лежала в джакузі. А ще ми ходили по крамницях.
— Вона колись говорила з тобою про своїх сусідів, про інших людей у будинку?
— Про Бестиґів про тих? Трохи. Вона їх не любила. Та жінка — просто сука,— додала Рошель з несподіваною люттю.
— Чому ти так кажеш?
— Ти сам її бачив? Дивилася на мене так, мов я — болото під ногами.
— А що про неї думала Лула?
— Теж її не любила, і чоловіка її. Він збоченець.
— У якому плані?
— Збоченець, та й годі,— нетерпляче відповіла Рошель; та коли Страйк нічого на це не сказав, пояснила: — Завжди намагався затягнути її до себе в квартиру, коли жінки вдома не було.
— Лула хоч раз погодилася?
— Дідька лисого! — сказала Рошель.
— Ви з Лулою багато розмовляли, так?
— Так! А потім... Так, ми багато розмовляли.
Вона втупилася у вікно. Раптова злива заскочила перехожих зненацька. Шибку з того боку всіяли прозорі еліпси.
— «Потім»? — спитав Страйк.— Ти хочеш сказати, що з часом ви почали спілкуватися менше?
— Мені вже скоро треба йти,— велично заявила Рошель.— Маю справи.
— Такі люди, як Лула,— мовив Страйк, намацуючи шлях,— бувають зіпсованими. Погано поводяться з іншими. Звикли, що їм усі...
— Я нікому не прислужую! — з люттю заявила Рошель.
— Може, тому ти їй і подобалася? Може, вона бачила в тобі рівню, а не чергове підлипало?
— А то,— погодилася Рошель, потішена.— Я від неї не тащилася.
— Зрозуміло, чому вона хотіла таку подругу — звичайну людину...
— А то.
— ...і ще у вас була ця спільна риса — хвороба, так? Ти розуміла її так, як ніхто інший.
— А ще я чорна,— сказала Рошель,— а вона хотіла теж бути чорного, як годиться.
— Вона з тобою про це говорила.
— Говорила,— кивнула Рошель.— Хотіла знати, хто вона така, де її коріння.
— Казала тобі, що хоче знайти своїх чорних родичів?
— А то! І вона... так, казала.
Вона загальмувала просто на очах.
— І знайшла когось? Батька?
— Нє. Так і не знайшла. Дідька лисого.
— Правда?
— Авжеж правда.
Вона почала швидко їсти. Страйк боявся, що вона піде, щойно скінчить.
— Коли ти зустрічалася з Лулою у «Вашті» напередодні її смерті, вона була засмучена?
— А то. Була.
— Казала тобі чому?
— А причин не треба. То хвороба в нас така.
— Але вона сказала тобі, що їй недобре?
— Так,— погодилася Рошель після ледь помітної паузи.
— Ви мали разом поїсти, так? — спитав Страйк.— Мені Кіран сказав, що возив її на зустріч з тобою. Ти ж знаєш Кірана? Кірана Коловас-Джонса?
Вираз її обличчя пом’якшився, кутики вуст піднялися.
— А то, знаю Кірана. Так, вона зустрічалася зі мною у «Вашті».
— Але ви не поїли?
— Не. Вона поспішала,— відповіла Рошель. І нахилилася випити ще кави, ховаючи обличчя.
— Але чому вона тобі просто не подзвонила? У тебе ж є телефон?
— Та є вже! — розсердилася вона і витягнула з шуби простеньку «нокію», розцяцьковану крикливими рожевими стразами.
— Тоді чому вона не подзвонила і не попередила, що не може зустрітись? Як гадаєш?
Рошель глянула на нього спідлоба.
— Бо вона не любила користуватися телефоном. Її слухали.
— Журналісти?
— А то.
Вона майже доїла свій коржик.
— Але журналістів би не дуже зацікавило, якби вона сказала, що не приїде до «Вашті», хіба ні?
— Звідки мені знати.
— Тобі тоді не здалося дивним, що вона приїхала аж до «Вашті», щоб сказати, що не пообідає з тобою?