— А то. Але ні,— відповіла Рошель. І заходилася пояснювати — несподівано багатослівно: — Коли маєш водія, то воно байдуже, ні? їдеш собі куди схочеш, воно тобі не варте зайвих грошей, тебе все одно возять. Їй було по дорозі, от вона і зайшла мені сказати, що не лишиться, бо їде додому, до тієї засранки К’яри Портер.
І Рошель ніби одразу пожалкувала, що бовкнула про «засранку», і міцно стиснула губи — ніби для того, щоб не сказати ще чогось зайвого.
— І то було все, що вона зробила? Зайшла до крамниці, сказала, що не лишиться, бо їде додому, де на неї чекає К’яра,— і пішла?
— Ага. Десь так,— відповіла Рошель.
— Кіран казав, що коли ви зустрічалися, то вона зазвичай підвозила тебе додому.
— А то,— озвалася вона.— Але того дня вона була дуже зайнята, ні?
Своє обурення Рошель приховувала дуже погано.
— Розкажи, що було у крамниці. Ви щось міряли?
— Так,— відповіла Рошель по паузі.— Вона міряла...— (Знову пауза).— Довгу сукню від Александра Макквіна. Він наклав на себе руки і все таке,— додала вона відстороненим голосом.
— Ти заходила з нею до примірочної?
— Так.
— І що там сталося? — підказав Страйк.
Її очі скидалися на очі бика, в які він якось зазирнув ще дитиною: глибоко посаджені, оманливо неемоційні, незбагненні.
— Вона приміряла сукню,— відповіла Рошель.
— А більше нічого не робила? Нікому не дзвонила?
— Нє. Хоча так. Наче дзвонила.
— Не пам’ятаєш кому?
— Не пам’ятаю.
І знову відпила кави, ховаючи обличчя за паперянкою.
— Не Евану Дафілду?
— Може, і йому.
— Пам’ятаєш, що саме вона казала?
— Нє.
— Одна з продавчинь випадково почула її розмову. Лула, схоже, призначала комусь зустріч у себе вдома пізніше. Сильно пізніше — дівчина казала, що ніби аж вночі.
— І?
— Ну, навряд чи це міг бути Дафілд — вона ж уже мала з ним зустрітися в «Юзі» раніше?
— А ти багато знаєш, га? — спитала Рошель.
— Усі знають, що вони того вечора зустрілися в «Юзі»,— сказав Страйк.— Про це писали у газетах.
Годі було роздивитися, розширюються чи звужуються зіниці Рошель, бо її райдужки були майже чорні.
— Ну, типу так,— згодилася вона.
— Може, то був Дібі Макк?
— Нє! — гикнула від сміху Рошель.— Вона його номера не знала.
— Відомі люди майже завжди можуть добути номери одне одного,— мовив Страйк.
Обличчя Рошель потемнішало. Вона опустила очі на порожній екран свого рожевого мобільника.
— Не думаю, шо в неї був його номер,— повторила вона.
— Але ти чула, як вона намагається домовитися з кимсь про нічну зустріч?
— Нє,— відповіла Рошель, уникаючи його погляду і ганяючи залишки кави по денцю паперянки.— Нічого такого не пригадую.
— Ти ж розумієш, наскільки це важливо? — спитав Страйк, стараючись, щоб його тон не звучав загрозливо.— Якщо Лула домовилася про зустріч з кимсь на той час, коли померла? Поліція про це не знає, правда? Ти їм не казала?
— Мені треба йти,— заявила вона, відкинула останній шматочок коржика, схопила сумку за ручку і зі злістю глянула на Страйка.
— Вже майже обід,— мовив він.— Може, я тебе ще чимось пригощу?
— Нє.
Але з місця Рошель не зрушила. Страйк подумав: наскільки вона бідує? Чи вона взагалі їсть регулярно? Було у ній дещо, приховане під похмурістю, що здавалося йому зворушливим: полум’яна гордість, вразливість.
— А, добре,— сказала Рошель, покинула сумку і плюхнулася назад на твердий стілець.— Хочу бігмак.
Страйк боявся, що вона піде, поки він стоїть біля каси, та коли повернувся з двома тацями, Рошель нікуди не поділася; навіть неохоче подякувала йому.
Страйк вирішив зайти з іншого боку.
— Ти ж добре знаєш Кірана, так? — спитав він, пам’ятаючи світло, яке ніби загорілося в ній від цього імені.
— А то,— соромливо озвалася вона.— Я його часто бачила з нею. Він завжди її возив.
— Він каже, що Лула писала щось у машині, коли їхала до «Вашті». Вона тобі не показувала, не давала ніяких записок?
— Нє,— відповіла Рошель. Напхала повен рот картоплі фрі, а тоді додала: — Нє, нічо’ такого не бачила. А шо воно було?
— Я не знаю.
— Мо’ список покупок чи шо?
— Ага, поліція саме такої думки. Ти впевнена, що не бачила у неї в руках папірця, листа, конверта?
— Та впевнена. А Кіран знає, шо ти зі мною розмовляєш? — спитала Рошель.
— Так, я казав йому, що ти є в мене в переліку. Він мені сказав, що ти мешкала у притулку Святого Ельма.
її це ніби потішило.
— А тепер ти де живеш?