– Що з тобою сталося? Чому напився? Як завтра або ще й сьогодні по тривозі появишся на службі? Ти ж добре знаєш, що за пияцтво можуть понизити в посаді або зняти погони.
– Ти за мене не турбуйся. За мене дбає держава, і я піду її боронити.
– Ти так говориш, ніби від тебе багато чогось залежить у цій державі. Державою правлять олігархи, а до них тобі так далеко, як до неба.
Ця ніч була неспокійною. Андрійко багато разів пробуджувався і плакав.
– Заткнись! Дай мені поспати! – Він так розкричався на малого, що здавалося місяць у небі хитається від його лайливих слів і може впасти на землю.
– Він напевне захворів і тому такий неспокійний.
– То візьми його кудись на кухню, аби я не чув, як він плаче.
Галина його не послухала і колихала в дитячому ліжечку, аби він заснув. Так тривало кілька хвилин.
– Чому не послухала, не робиш те, що кажу?! – скипів з просоння Аркадій. Він встав з ліжка і взяв дитину на руки і поніс на кухню. Там поклав хлопчика на стіл.
– Що ти робиш, спам’ятайся! – почала кричати Галина і тут же вхопила з газової плити чавунну пательню і замахнулась на чоловіка, щоб його вдарити по голові.
Він вчасно відхилив голову, а то могла б його важко травмувати. Перебуваючи на грані істерики, він ходив по кімнаті, щось шукав. Ця неспокійна ніч швидко минула.
Вранці почула по телефону голос матері. Вона ніколи так раненько не дзвонила, а цього разу, мабуть, відчула, що трапилось щось незвичайне, небуденне і хотіла викликати дочку на відверту розмову. Та розмови такої не відбулося. Та зрештою, навіть, якби розказала матері про нічну пригоду, то наперед знає, що почує від неї.
– Маю сімейні неприємності, – лише сказала матері, але в деталях не стала розповідати.
– Маєш те, що хотіла і вирішуй свої проблеми сама. У мене своїх проблем достатньо.
Наступного дня Аркадій почав спішно збиратися в дорогу.
– Куди ти поспішаєш? –питає дружина.
– Відправляють наш взвод в зону АТО.
– А як же я….ми….
– Від сьогоднішнього дня можеш вважати себе вільною птахою. Живи у цій квартирі, а повернусь, то тоді розлучимось, – сказав і підійшов до візка, в якому ніжився Андрійко. Довго дивився на хлопчика, мовби щось роздумував, а відтак мовив:
– Рости здоровим і не будь таким, як твоя брехлива мама. Підростеш і пошукаєш свого біологічного батька. І знай, що тільки рідна кров гріє, – промовляв, наче говорив із дорослим. Хлопчик усміхався і хаотично махав ручками. – А ти, Галино, скажеш йому, коли підросте, мої слова.
Я не тримаю на тебе зла і дякую за ті прекрасні миттєвості, що були кілька місяців між нами.
Галя почала плакати, схилившись над сином. При виході чоловіка з квартири хотіла його поцілувати, але він тільки махнув обом рукою і швидко вийшов з хати.
– Хоч подзвони коли-небудь, – сказала йому навздогін, але він на її слова не відізвався.
***
Через три дні після від’їзду Аркадія, хлопчик, бавлячись іграшками на паркеті, раптом встав і почав ходити по кімнаті. Навіть пробував бігати. Ступить кілька кроків і падає, знову встає і знову те саме. Так видно зрадів з цього, що почав сміятися. Тішиться Галина, що син вже почав самостійно ходити, вимовляє окремі слова і завжди щось просить: дай, дай, простягаючи перед собою ручки.
Подзвонила тут же Романові й повіла радісну новину: їхній син уже самостійно ходить.
– Тоді я навідаюсь до вас сьогодні ввечері.
– Як хочеш, – невдоволено мовила Галина.
Чекала вечора. Приїхав Роман, але вона не проявила до нього колишнього захоплення. І лише, коли в її уста вп’ялися його губи, то вона ніби прокинулася зі сну і лукаво усміхнулася, та через мить знову дивилася на нього, як на чужу людину.
У кімнаті було напівтемно. Ще трохи – і зовсім стемніло, але чомусь не включали світло, і вона вдавала, ніби не помічала темноти, яка її не лякала.