Взяв під язик таблетку нітрогліцерину, змазав губи корвалолом (ці ліки завжди тримав біля себе), сів на краєчку ліжка, стогнав, але доглядачка Марина не чула його стогону і продовжувала лежати, додивляючись нічний сон.
Дід давно звик до неї і вже не уявляв собі, як то можна жити самому. Марина добра господиня, смачно готувала дідові їжу, не гірше, як його покійна Юстина. Хоч ще не дуже стара, але мала вигляд стомленої життям літньої жінки, в якої ноги стали на колесо схожі; на одне око зовсім осліпла – більмо наросло, а в роті лише два зуби стирчали по боках, решта – одні пеньки, що сховалися в яснах.
Марина нудилася особливо в свята чи неділю, бо сумно дивилася, як до сусідів приїжджали дочка з внуками, а вона вічно виглядала когось із рідних, що оселилися в обласному центрі й рідко коли навідувалися до старої. Дочка і внуки тільки по телефону розмовляють і на тому їхнє спілкування закінчувалось.
Дмитро знав, що вона страждає від того, що рідні стали такими байдужими до неї і пояснив, що причиною є погане виховання дочки. А погано виховаєш дочку чи сина, то ще гіршими стають онуки.
Марина деколи не говорить по телефону, а плаче, наче її щось болить. А болить душа, мліє серце, що таку прикру старість має, але гляне на старого Дмитра і легше стає, що не одна вона така на світі живе.
….Дід Дмитро зрозумів, що надходить кінець його земного життя. Уявив себе, що лежить у труні, схрестивши руки на грудях, тримаючи в них паперові образки а неподалік навпроти голови горить товста жовтого кольору свіча. Марина схлипує і щось жалібно говорить до такої самої літньої жінки, аби відмовити за його душу «Отче наш». Жінки витирали кінчиками хустини, що на голові, зволожені очі. Котрась із них заговорила, що варто було б покликати священика, аби відправив парастас. То нічого, що Дмитро рідко ходив до церкви, хіба що на Різдво і Великдень, не сповідався, бо казав, що його гріхи Бог і так знає, але щодня молився.
Отак, роздумуючи про свою смерть, відчув, що йому трохи покращало: зменшився біль у грудях, міг встати і зробити кілька кроків по кімнаті. Тихенько вийшов надвір, вхопив повним ротом повітря і йому стало легко дихати. Вернувся до квартири, що на п’ятому поверсі, весь час тримаючись за перила, аби не впасти. Сів за стіл, на якому лежала кулькова ручка і зошит. Глянув на них і задумався. Нікого з рідних немає. У перспективі – одні муки тіла і душі, то нащо жити? Він вирвав із зошита лист паперу і кілька хвилин роздумував, що має написати. Нарешті почав поспішно писати, аби зі страху не втратити передчасно свідомість. І ось готова записка, а в ній:
«У моїй смерті прошу нікого не звинувачувати. Покидаю цей світ без жодного чийогось насильства чи намови, бо не маю для кого далі жити.
Написав цю передсмертну записку при повній свідомості. А щоб ніхто не сумнівався, то покажу цю записку своїм сусідам із мого під’їзду.
Дмитро Горішний»
«А може, не треба показувати своїм сусідам? – набігла думка. – Нащо своєю смертю лякати чужих людей?» І все ж таки показав двом сусідам, які проживали на одній з ним площадці. Так як він і думав, стали його відмовляти від самогубства. Страхали, що на тому світі його очікує із радістю диявол і кине його в котел з розтопленою смолою. На це він мав коротку відповідь: людина має право розпорядитися своїм тілом, як хоче, а душа піде туди, куди її скерують надприродні сили.
Звичайно він нікому не признався, яким способом вчинить відчайдушний крок і коли це станеться.
Вибрав якраз такий момент, коли Марина пішла до знайомої, яка теж мала родичку в обласному центрі і жила неподалік її дочки. Обоє мали багато про що поговорити, та ще мала передати дочці гроші, які зекономила за останні кілька місяців. Розмова з нею затяглась надовго і Марина навіть гадки не мала, що може нині трапитися така трагедія.