У таких випадках ті, хто знав про його затію повинні були б викликати до нього психіатра або повідомити завчасу правоохоронні органи. Та ніхто не хотів брати на себе такий, здавалось, невеликий клопіт.
Прийшов Дмитро до своєї квартири, відкрив навстіж вікно, довго стояв біля нього, наче роздумував кидатись головою вниз чи просто стати у вікні і опуститися на землю. Записку залишив на столі, поклавши на неї горнятко, з якого щоранку пив чай. Ще хвильку подумав і вийшов на балкон, зачепившись за шнурок, на якому доглядачка сушила білизну. Почекав поки стемніло і стало менше людей ходити вуличним тротуаром.
Сів на перила і легенько без крику кинувся вниз головою.
Хтось побачив падаючого діда і викликав «швидку», але лікар тут же констатував смерть і його відвезли в морг, повідомивши поліцію. У цей же вечір слідчий почав допитувати свідків цієї трагедії. Навіть висунув версію, що хтось спонукав старого чоловіка до самогубства, аби заволодіти його квартирою. Вияснилось, що дід Дмитро віддав у спадок квартиру своїй доглядачці як тільки-но дізнався, що його внук пропав безвісти. Ніхто не бажав старому смерті, а Марина казала, що жила з ним і допомагала йому, бо самій було сумно жити, а зі старим Дмитром могла хоч словом перемовитися. Вона навіть і гадки такої не мала, що він був здатний на такий крок самогубства.
Наступного дня слідчий знову прийшов і робив записи протоколу про трагічну загибель Дмитра Горішного.
У довідці судово-медичного експерта було записано, що смерть наступила в результаті падіння чоловіка з балкона п’ятиповерхового будинку і отримання численних переломів кісток черепа, хребта і нижніх кінцівок. Отримані травми були несумісні з життям.
Трупа загиблого до квартири уже не підіймали, а помістили в капличку, що біля церкви. Поховали, як належить, по - християнському звичаю, хоч священика прийшлось довго вмовляти сусідам і Марині, переконуючи його, що то сталося не самогубство, а нещасний випадок, бо чоловік останнім часом скаржився на головокружіння і тому, мабуть, ненароком випав із балкона. Записку вирішили нікому не показувати, щоб не мати лишніх проблем із похоронами. На похорон прибула й Галина, внукова дружина. Дивувалась, що дід покінчив життя самогубством. Про квартиру мови навіть не заводила, бо дід Дмитро недавно признався її, що заповів своє житло у спадок своїй доглядачці Марині.
***
Кожного тижня дзвонила мати з Італії і напоумляла дочку, як має себе вести в такий скрутний час. Казала, що і там, де вона живе теж панує криза, а життя стало злиденне, каламутне і просвітку не видно. Радила триматися її сестри, яка може в тяжкий час прийти на допомогу. Старайся бути серед чуйних, добрих людей, які можуть у кожну лиху годину стати в пригоді, та й сама старайся робити людям добро.
«Хто я, розлучена чи вдова загиблого військового?» – щоразу думала, лягаючи спати. Цього вечора приїхав до неї Роман. Тепер вони зустрічалися лише раз у тиждень щочетверга. Її й досі вабили його сила, сміливість, вміння переконувати. На перший погляд нічим особливим не відзначався, але прийде, приголубить, поцілує, почне роздягати і вона не перечить, що він так користується її тілом, не питаючи в неї на це згоди. Тільки сильні чоловіки на таке здатні. А ще не так давно їй здавалося, що після того, як чоловік пішов в АТО, то вона звільнилась від контролю над своїм тілом, стала по-справжньому вільною особистістю. І хоч Роман приходив кожного тижня, але це її не задовольняло. Вона почала знаходити в ньому якісь вади: інколи приходив чомусь роздратованим, без настрою, побуде з нею годину й кудись поспішає. Це її почало дратувати, але не хотіла вияснювати причину, бо ще й він кудись подінеться і тоді хоч впадай у розпач. Але кожного разу Роман натякав, що залишається вірним своїм почуттям до неї, що закоханий до безтями і це красиве почуття ніколи не змаліє, щоб не сталося в їхньому житті. І тим він цілком почувається щасливим, а половинного щастя не буває. Воно є або його немає.