Галина відчула його занепокоєння і мовила:
– Мені дехто з жінок заздрить і тому може наговорити тобі про мене всяких небилиць, а я цього боюсь. Кожна жінка має свою власну таємницю. Краще мовчати, а ще ліпше не заводити розмов на таку тему.
– В такому разі маємо йти одне одному назустріч, – сказав Сергій і вхопив її в свої обійми, а вона заплющила очі і тут же хвиля радості й блаженства розлились по всьому тілі.
Він милується нею, як весняною ще не зірваною квіткою. А вона дивиться на нього і своїми діями викликає в нього вогонь кохання. Хвилинне щастя інколи важить більше, аніж тривале спілкування. Яке ж то насправді дивне кохання! Дійсно, очима, а не словами, можна багато сказати одне одному про свої почуття.
Цього вечора довго ніжились у ліжку. За вікном на вулиці було чути гул автомобілів, голосні розмови перехожих, але це не заважало їм кохатися. Та, власне, кохання не любить спокою. Дехто так бурхливо кохається, що аж стіни в квартирі трясуться, а за стіною сусіди довго не можуть заснути. А деякі закохані пари полюбляють тишину і їхні слова в глибокій тиші здаються, наче дзвенять дзвінки, і тоді вони замовкають, щоб їхнє кохання ніхто не зурочив.
– Яка то радість кохати і бути коханою, – мовила пошепки Галина.
– Хороша ти моя! Я хотів би, щоб наше кохання тривало в нас довго-довго, а ми йшли по життю, не збиваючись на манівці, бо це так шкідливо для здоров’я. Я знаю різні історії кохання, які починалися так красиво, а закінчувалися прикрим розчаруванням і ненавистю. Хоч, здається, письменник Достоєвський сказав, що «кохати можна і ненавидячи». Любов і ненависть – дві протилежності – це як добро і зло. А мені хочеться жити і чинити тільки добро.
Галина слухала його монолог і дивувалась звідки у нього так багато знань про такі здавалось би інтимні речі. «Напевно, начитався бульварних романів і висловлює чужі думки за свої, але не хотіла йому щось заперечити, та й не знала як.
На ратуші куранти вибили північ, і Сергій почав одягатися, щоб йти додому.
– Може, сьогодні заночуєш?
– Не можу порушити свій режим, до якого я звик змалку і такий ритм життя мені потрібний, щоб завжди бути у фізичній і моральній формі.
Виходячи з квартири, він залишив на столі двісті гривень.
– Ти що, мене купуєш, а я ж думала, що в нас любов.
– Не хвилюйся, я чисто символічно поклав гроші. Ти ж сама призналась минулого разу, що тобі сутужно стало жити, то можеш частково надіятись на мою невеличку матеріальну допомогу.
– Якщо це щиро, від душі, то я дуже дякую, бо й справді маю видатки, і твоя допомога стане мені так доречна в такий скрутний для мене час.
Вона провела його аж надвір, і ще довго дивилась йому вслід, аж поки він не зник за будинками.
***
Наступного дня після обіду чекала дзвінка від Романа. Кілька разів намагалась із ним зв’язатися телефоном, але він завжди перебував поза зоною досяжності. «Щось трапилось, а може кудись далеко поїхав, а ти догадуйся, що з ним, – подумала. Дзвонить до Сергія – теж глухо, мовби позмовлялись. – Ану вас, піду з Андрійком за покупками».
Так і зробила, але всю дорогу думала, що може трапитися неприємна оказія: заявляться обидва і тоді треба буде вибрати тут же когось одного, а й вони обидва так потрібні.
«Пораджусь із подругою. Вона знає, як треба повести себе в подібній ситуації», – подумала і пішла до неї на розмову.
– Я вже сама хотіла прийти до тебе і вияснити, де ти і з ким пропадаєш вечорами.
– Сергій був у мене кілька вечорів, та й Романові мушу догоджати, бо як-не-як маємо спільного сина.
– А ти з ним ніколи не говорила, аби розлучався зі своєю благовірною.
– Була колись така розмова, ще на початку моєї вагітності, але він категорично заявив, що розлучатися не стане при жодних обставинах. Отакі-то у мене невтішні діла.
Якраз, коли вони розмовляли, подзвонив Сергій і сказав, що терміново мусить їхати до Польщі. Там щось трапилося з його братом і йому треба чимось допомогти. Вернеться аж через два тижні.