– То все пояснимо, ти напевно не проявляла жодної активності.
– Звичайно, я чекала на щось приємне, хотіла відчути задоволення, але його не зазнала.
– Якщо будеш себе вести так пасивно, то ніколи не матимеш втіхи, блаженства. Інтимне життя з хлопцем чи з чоловіком – це мистецтво. Ти хвалилася, що читала популярні книжки на цю тему, навіть згадувала Овідія і що з того? Лежала біля свого партнера, як колода, а головне треба було вибрати правильну позу і ритм, все інше – приходить само собою.
– Можливо, я вела себе не так як треба, та й Ігор відразу зізнався, що він не має досвіду в цьому ділі. Отак і розійшлися обоє незадоволені одне одним.
– Шукай когось іншого, з досвідом, не однолітка, а старшого і матимеш те, що схочеш. Це я тобі гарантую. Ти ж красива, молода і маєш право на пристрасне кохання.
Отак поговорили і розійшлися. Галя в цей день довго роздумувала з чого їй почати?
***
Довго шукати такого партнера не довелось. Він сам несподівано знайшовся. Це був Роман Іванович, новий учитель фізкультури, який замінив старшого колегу на час його хвороби. Казав, що то є його тимчасовий додатковий заробіток, бо він має приватний спортивний зал у місті, де тренує молодих акробатів. Галина відразу запримітила, що новий вчитель аж надто приділяє їй увагу. Вона чомусь ніяковіла, дивлячись йому у вічі. Під кінець заняття сказав, що хто бажає зайнятися акробатикою, то нехай приходить у післяобідній час на заняття. Відразу сказав, що такі заняття коштують чималі гроші, але вони цього варті. Назвав адресу, куди можна приходити у кожний вівторок з 17 години і в п’ятницю в такий же час.
– А тобі, Галю, треба не на кухаря вчитись, а в цирку працювати.
– Що ж, спізнилась із вибором професії, через півтора місяця стану дипломованим кухарем.
Почали всі виходити з кабінету фізкультури. Галя чомусь довше ніж завжди одягалась, ніби щось стримувало її, щоб продовжити з учителем почату розмову.
– Так, я справді запримітив, що в тебе є всі дані, щоб розвивати себе, зайнявшись акробатикою. Приходь уже завтра, візьми з собою чистий рушник і кілька салфеток.
– Ой, не знаю чи я зможу приходити.
– Чому?
– У мене ледве стипендії вистарчає для того, щоб прохарчуватись, а де візьму грошей за тренування? – сказала і подумала, що мати останнім часом почала рідше посилати їй гроші. Казала, що в такому віці вже пора самій заробляти, а не чекати подачки від матері.
– О, за це не переживай. Я в тебе, якщо будеш чемною, грошей не візьму. Ось влітку намічається великий спортивний турнір, візьмеш призове місце і матимеш гроші.
– А якщо не займу призового місця?
– Будеш мати моральне задоволення і зміцнієш фізично, а це ще більше, аніж гроші.
Йшла до гуртожитку, роздумуючи над почутим від учителя і тренера.
«А може, й справді розгледів Роман Іванович у мене спортивні дані, треба спробувати, – подумала. – Тренер такий, хоч вже немолодий, але сильний, мускулистий і має якусь магічну силу, бо мені навіть не хотілося після занять фізкультурою покидати спортивний зал».
***
Перша квітнева п’ятниця 2013 року. Сонячно, тепло. Вона так чекала цього дня. Здавалося, що кожен урок тягнеться надто довго, а їй так хотілося почати займатися акробатикою. Після занять цього разу навіть обідати не хотілося. Та вона все-таки побувала в їдальні, що в їхньому гуртожитку і, прийшовши в свою кімнату, почала готуватися до майбутнього тренування. Згадала вказівку тренера, щоб ніхто, хто забажає тренуватися не накладав на обличчя парфумів, а губи мають мати природний стан, тобто без помади. Глянула в дзеркало – так вона досить красива, тільки довге волосся розсипалось на плечах і тому-то вона сплела його в товсту косу.
Прийшла вчасно і здивувалась – нікого, крім тренера не було в спортивній кімнаті.