– Що ж, житлові умови непогані. Подивимось у якому стані хлопчик, бо мова йде, насправді, щоб позбавити тебе материнських прав.
– За яку таку кару? – спитала Галина і почала трястися всім тілом, наче в лихоманці. Вона раз у раз ковтала слину, що збиралася в роті, спльовуючи її у ящик для сміття або в раковину.
– Спокійно, не все вже вирішено. Щоб позбавити тебе материнства має прийняти рішення суд. Але це справа серйозна. Кажуть, що ти влаштувала в квартирі притон, а це вже криміналом пахне.
– Де свідки? – почала кричати Галина і ходити по кімнаті. – Думаєте, що як я одиначка, то зі мною можна поводитись як хто хоче і зводити наклепи на безборонну жінку. А бодай того, хто це робить, хвороби обсіли!
– Прийдемо на днях знову, але щоб син був удома, – мовила жінка, що писала акта.
Пішли, а Галина ще повністю не усвідомила, але відчула, що може статися щось жахливе. «До кого завернутися, з ким порадитися?» – товклася у голові думка, але нічого в цю хвилю не могла придумати.
Поки вона роздумувала задзвонив мобільний телефон. Почула стривожений голос подруги.
– Скажи, тільки правду, ти комусь признавалась, що в мене купувала наркотики?
– Нікому про це не казала, – відповіла Галина. – Почекай, здається одного разу прийшов був до мене вранці Василь, отой, що вештається тільки-но розвидниться, біля продуктового базару і допомагає декому щось занести чи підвести куплене додому на своїй «кравчучці». Одного разу прийшов під вечір і плачучи просив, щоб я його виручила, дала якесь лікарство, бо пропадає, може навіть повіситися з розпачу. Отоді-то я дала йому безкоштовно половину порошку. Більше нікому не давала, та навіть розмов про наркотики ні з ким не заводила.
– Кажу тобі останній раз: ні в якому разі не признавайся, що мала зі мною якісь спільні інтереси, бо за наркотики стаття дуже серйозна і ніякими грішми не можна відкупитися. До речі, як маєш якісь заощадження, то позич мені кілька тисяч гривень. Я обов’язково поверну, як усе це закінчиться, бо не маю навіть грошей, щоб найняти доброго адвоката.
– Ти мене знаєш, я би тобі дала, але сама не маю навіть за що прохарчуватися.
– Шкода, дуже шкода, що нема того, хто міг би виручити в тяжку для мене годину.
На цьому їхня розмова закінчилась. А Галина тут же подзвонила Романові і розповіла про свою проблему, яка так невчасно виринула в її житті.
– Я ж тебе попереджав, щоб ти не зв’язувалася з першим-ліпшим чоловіком. У наш час повно вештається альфонсів, які тільки дивляться на красивих, грошовитих жінок і дівчат, аби за їхній рахунок поживитися. На моє глибоке переконання мало хто з дівчат чи розлучених жінок знайшли собі пару в нічних клубах, а ти мене не послухала, то тепер будь обережною, не проговорись про те, що заманювала мужчин на свою квартиру. На всякий випадок тримай мене в курсі всіх своїх справ.
«Напевно, це Зеник доніс на мене, бо лише з ним розійшлися після ранішньої сварки, – подумала Галина. – Здається, тоді він чимось навіть погрожував, але я не запам’ятала його слів».
Під вечір прийшли двоє: слідчий карного розшуку і дільничний інспектор поліції. З ними вчений собака. Відразу запросили двох сусідів із її під’їзду за понятих. Це діда Матвія і його дружину Ярину. Показали їй якийсь папірець, що мають дозвіл робити в квартирі обшук. Слідчий сів за стіл, і почав витягати якісь бланки. Потім почали скрізь шукати наркотики. Собака нюхав кожен предмет, біля деяких речей дер лапою, а поняті стояли мовчки і спостерігали за тим, що діється. Галина сиділа в кріслі, трусилась усім тілом, сіпались губи, нарешті оговталась і ніби завмерла. Нічого не знайшли і відмітили це в акті, який дали їй підписати.
– То з якою метою робили в кімнаті шпон? – спитала.
– Шукали наркотики.
– Хто вас нацькував до мене, бідної вдови?