– Наше начальство, – сказали і пішли з квартири.
«Як добре, що вчасно подруга забрала тих кілька порошків, а то була б мала страшну неприємність», – подумала Галина і вийшла надвір, щоб подихати свіжим повітрям.
А надворі весна манить кожного, яка вона красива цього року. Вгорі – жодної хмаринки, а небо синє, як намальоване. Тихо, вітерець десь запропастився, лиш сонечко з самісінького ранку щораз сильніше світить і гріє. Глянеш на нього і ніби в очах предмети розпливаються. Подейкують дехто, що можуть ще навинутися холоди, бо зима цього сезону наче пройшла боком. Було за три місяці лише кілька морозяних днів зі снігом і хуртовиною. А лютий 2016 року навіть не можна було назвати зимовим місяцем – щодня плюсова температура, інколи піднімалась до 10-16 градусів вище нуля. Уже в першу декаду зацвіли підсніжники (хоча снігу не було) і проліски. Лише деколи дули сильні, але теплі вітри, ніби хотіли накликати до себе холодне повітря з гір. Та минав день – і знову теплінь. Рано почали розпускатися бруньки на деревах, а особливо на кущах чорної смородини, порічках, малини. І ніхто не дивується – потепління планети скрізь йде повним ходом. Кажуть, що мине трохи часу – і зими, як такої, не буде в наших широтах. Тішаться люди, що менше треба буде спалювати газу електроенергії, які останнім часом так сильно подорожчали.
Лише Галині невтішно. Ніхто їй не дзвонить, не проситься на ночівлю, а подруга теж мовчить. У попередній розмові казала, аби до неї не дзвонити, бо телефони можуть підслухати каральні органи. І впала Галина в тривожні роздуми, а душу замучила нудьга.
Після недавнього обшуку в її квартирі не може подивитися нікому прямо в очі. Їй здається, що всі зустрічні її в чомусь підозрюють, можливо, навіть у смерті чоловікового діда, щоб заволодіти його квартирою, бо про його загибель сама розповіла багатьом, аби викликати до себе співчуття: пропав чоловік, єдиний дід покінчив життя самогубством – і як тут не сумувати. Одне тішило, що має власний куток, можна сховатися з якимось партнером, та ніби всі змовились, ніхто не дає про себе знати. Вернулася до квартири. Глянула на себе в дзеркало: гарна собою, зваблива, лише виглядає надто серйозною, безпомічною, словом, нещасливою. А сусіди привітні, веселі, щодня першими вітаються з нею при зустрічах.
Галину щось мучить всередині, самота дошкуляє вже багато днів, аж страх бере, а тіло терпне. Намірилась піти в продовольчий магазин, але глянула в гаманець, а там лише кілька десятків гривень. Згадала про свого Андрійка. При згадці про нього в грудях аж потепліло. Він завжди радий, коли вона йому приносить якусь іншу іграшку. Особливо полюбляє іграшкові автомобілі. Бавиться ними на килимку, що посеред кімнати, тішиться і тоді мами не треба. Тітка радіє, що має з ким поговорити, коли чоловік на роботі. Галина побула в тітки зо дві години і пішла додому, сказавши, що ще не знайшла постійного місця роботи, але невдовзі знайома обіцяє її влаштувати.
Прийшла додому і знову впала в депресію. Здалося, що всі забули про неї або, мабуть, щось почули про обшук у квартирі і заніміли на якийсь час, вичікують якогось фіналу. Підсвідомо й сама знала, що має щось змінитися в її житті, треба тільки трохи почекати, стримати свої бажання мати кожної ночі котрогось із мужчин. «Невже їх відправили в АТО, а тут нудьга душу гнітить і від цього мені стає так сумно, що плакати хочеться», – подумала, але не заплакали очі, а лише скривилося обличчя, наче побачила перед собою якусь потвору. Глянула на застелене ліжко і тяжко зітхнула, дивилась на нього і ніби впадала в забуття, в очах сльози, в голові макітриться, а тіло затерпає.
«Треба якось себе заспокоїти, – подумала. – Хоч би єдиний порошок наркотиків мала, то відразу стала б іншою. Треба чимось його замінити, але чим, грошей навіть на вино не маю». І тут наче хтось її підказав: підійди в комірчину і там знайдеш те, що треба. І дійсно, як магічною паличкою, ніби хтось показав бутель з позаторішньою слив’янкою. Взяла бутель і аж від радості притулила його до грудей. Це було саморобне вино. На дні бутля зібрався рудого кольору осад. Відкрила корок і зсередини відчула гострий неприємний запах. Налила собі в кварту і почала смакувати. «Смачний напій, – подумала. – Ним і заспокою свої збаламучені нерви». Ковтала повільно, лише випльовувала кісточки, а самі сливи розпливалися в роті, наче рідке повидло. Глянула на залишок у кварті і подумала: «Буду собі шкодувати – вип’ю до дна». Так і зробила, стала чекати чи має якусь заспокійливу дію давнє вино. Чекала довго, але ніяких змін у настроєві не відчула. «Мабуть, вино не має бажаних градусів алкоголю», – подумала і сіла в м’яке крісло. Здалося, ніби клонить на сон. Вона навіть усміхнулась, що знайшла те, що треба. Знайденого вина вистарчить на кілька днів, а за цей час вона заспокоїться. Та й домашнє вино натуральне, без жодної хімії. Такий оптимістичний настрій тривав лише менше години. Почало нудити, появився біль спочатку під ложечкою, а відтак поширився на весь живіт. Почала оглядати його в дзеркалі, тиснула його пальцями. Нічого особливого не знаходить. Навіть колишні білі лінії на поверхні живота кудись поділися. Почала ходити по кімнаті, аби заспокоїтися. «Ага, но-шпу треба прийняти в таких випадках», – згадала і серед інших ліків знайшла кілька таблеток. Відразу проковтнула і стала чекати поки ущухне біль. Минуло більше як півгодини, а біль в животі почав посилюватися. Стало страшно не так від болю, а те, що вона сама в кімнаті і ніхто їй не допоможе. Відразу подумала про найгірше – смерть. А їй так хочеться жити. Має сина і йому вона дуже потрібна. Біль з кожною хвилиною посилювався, і вона викликала «швидку». Лікар «швидкої допомоги» швидко розпитав її як то сталося і встановив, що то, мабуть, отруєння саморобним вином. Велів взяти із собою у скляну чисту посудину сто грамів цього злоякісного саморобного вина.