— Аллєс зупа![15] — і щипнув за попєц якусь молоду фройлєн, яка необачно стала перед ним. Далі в хаті почалося відтворення подій, які мали місце під час загибелі міста Помпеї. З ванної чулися стогони і крики — Нік зі Штефі залізли до голубів, щоб ті врятували їх від страшного чудища, а ті попереплутували, хто кого кохав, і пристроїлися до новоприбулих. Бард з навушниками сидів у куточку і слухав якісь вініли. Час від часу на програвач хтось наступав ногою, але Віталік був вище цього. Він слухав музику неба, і програвач з навушниками йому треба були тільки для відмазки перед примітивними людськими поняттями. Я був вимушений попісяти просто з балкона і за великою пінистою калюжею внизу поняв, що був далеко не перший. Гірлянди моргали якось не в ритм, і від того дика гикавка напала на мене, і хотілося простої води, але так, щоби хтось потримав мене за голову і дав попити з кружки, як мама. Ужасно захотілося додому. Я вийшов з квартири, яка здригалася від конвульсій живих і мертвих людських тіл, і поплентався до метро, яке було за кілометр від нас. Раптом почув за собою крики і цокотіння каблуків.
«Оба-на, — подумав я, — видать, у Берліні так само популярно попросити закурити, як і у Львові».
— Хав ар ю, Кузма?[16] — На превелику радість, я почув голос Карстена, який защіпав свою воєнну ширінку на всі сто сорок ґудзиків, що в принципі відбивало охоту зайвий раз її розщіпати.
— О’кей, айм гоінг хоум,[17] — відповів я голосом великомученика Степана, якщо такий взагалі колись існував.
— Факінг аут! — дозволив собі не згодитися Карстен. — Ві тонна візіт «Бункер». Ю ноу «Бункер», Кузма?[18] — І він заржав такою приязною либою, що моя гикавка в паніці кудись пропала. Я хотів спати, мені було себе шкода, на автовідповідачі явно були якісь дзвінки про покупку машини, і я заперечив:
— Сенк ю Карстен, сі ю туморров.[19]
— Но, Кузма, сі ю нав![20] — він заволочив мене за комір у старий «трабант» — пластмасова тачка, виробництва ГДР, запхав на заднє сидіння і завів. З криком: — Ай фак наці! — він рвонув з місця і перекреслив мої догадки про його приналежність до неформальних меншин. Ми неслися по нічному чи то вже ранішньому Берліну. Карстен щось кричав до мене по-німецьки, видно, питався, чи я дав комусь під зад на вечірці. Вторяки втратили свою магічну силу, і я вже не розумів німецької. Але чемно відповів, що покинув паті в такому ж статусі, як і прийшов, попри поєдинок з Ліндою, на що він відповів:
— Лінда толд мі зет ші факд сам юкрейніен гай. Ай сінк іт воз ю, Кузма.[21]
На щастя, то був не я. І ті ж самі історики ніколи не взнають, кого вона все-таки зґвалтувала. Одне я знав точно — вона мала секс з трупом.
Клуб «Бункер» був на глибині 10 метрів. Нас обшукали величезні чорношкірі секюріті, пхаючи свої міноіскатєлі у найбільш неочікувані місця. Карстен голосно кричав, що його німецька дупа не для чорних жирних лап, за що дістав по голові кувалдою одного з них, і щасливо пройшов у клуб. Вся кімната по периметру була заставлена колонками, які сягали під стелю. В той день і місяць по тому там грали ді-джеї Спайрал Трайб із Шотландії. Вони писали свій музон прямо в дворі клубу в совєцьких воєнних машинах, залишених тут після відходу нашої армії. Хардкор — техно зі швидкістю 220 ударів на хвилину — паморочили в голові на потужності добрих 25 кіловат, і для того щоб не втратити свідомість — здоровий негр притискав тебе до стінки на дві хвилини. Після адаптації ти проходив далі і потрапляв у спектральну кімнату. Там був запущений спеціальний кольоровий газ солодкуватого присмаку і лампи типу ультрафіолету створювали ілюзію, що ти бачиш усі вени і кісточки на своїх руках. Ді-джей скакав за своїми пластинкокрутами спотілий і змучений, як тягловий кінь, який таскав Санкт-Петербургом перші трамваї. Сині мішки під його очима були завбільшки з блюдця, ніби його били по морді всі стройбатівці Новоєврейська. Він мав на собі два рюкзачки, у яких... спали його діти! Одному, в рюкзачку спереду, було з піврочку, тому, що був ззаду, було десь під два. Дітки спали і дивилися сни про Чебурашку. Точно знаю. Бо мені на їхньому місці хотілося б подивитися саме той сон. Я роздивився всі капіляри і кісточки на своїх руках. Навіть виколупав з носа козу і вивчив її спектральну структуру. Злизав пару струйових рухів у людей на танцполі і покорчився разом з ними. Я був там, як інопланетянин у мохеровому в’язаному светрі і джинсах «Авіс», купленими у воєнторгу. Але я був у Берліні. Я міг стояти в лижах, з тарілкою пельменів у руках і в масці зварювальника на голові і не викликав би ні в кого жодної емоції. Карстен притягнув якісь таблетки і запхав мені одну в рот, роблячи рвану рану моєї слизової. Я сплюнув у темноту як мінімум двадцятку дойчмарок, але більше зекономив на каретці інтенсивної терапії, яку би для мене в противному разі довелося викликати. Трохи поскакавши під Спайралів, я ввійшов у раж і без допомоги екстазі провів там найяскравішу клубну ніч в моєму житті, аж до півдев’ятої ранку. Більше ніколи я не піду в український нічний клуб — настільки мене тоді вперло. Я не хотів ламати ідеали. І вони в мене залишилися недоторкані, як кутні зуби мудрості. Карстен довго прощався і наполягав, що наступного разу екстазі буду виставляти я. Я натомість пообіцяв йому, що наступного разу я йому виставлю навіть вареники зі шкварками і з цибулькою. Він так мене задовбав своєю манерою говорити рот-в-рот, що я був готовий видати державну таємницю взамін на його зникнення. Так як таємниці я не знав, а стоматит від повітро-капельної інфекції був уже на підході, я сказав, що йду відлити, і просто втік. Тупо заскочив у трамвай, який зупинявся зразу ж за рогом, і проїхав до будь-якої першої станції метро. Карстена в житті я більше не зустрів. Він снився мені пару разів, і то після перепою в ролі медсестри, яка пхає мені в задницю церковні свічки. Я навіть пити кинув, щоб він не травмував мою нестійку психіку. Він пропав назавжди.