До купе зайшов провідник, сів на поличку, зітхнув тяжко і попросив квиток.
— Вам виходити пів на першу ночі — я розбужу.
— Що це за місто? — запитала Аліса.
— Хрен його знає — сьогодні перший раз йду сюдою. Я постійно на Крим, а сьо’дні кума міняю.
— Ясно. А коли станція буде?
— Буде за дві годинки.
«Там і вийду, — про себе подумала Аліса. — Ще дві годинки дороги назад — провітрю мозги трохи, задовбалася зводити кінці з кінцями». Ходячи по своєму великому сірому місту, вона і не помітила, що прийшла весна. Кругом понабухали бруньки і нагадували соски дівочих грудей, що тирчать під футболкою, коли ті думають про щось тільки їм відоме.
Знову прийшов провідник і, нічого не спитавши, поставив на стіл шклянку чаю і два кусники рафінаду.
— Печення будеш?
— А лимончик можна? — питанням на питання відповіла Аліса і перекреслила надію наварити на собі як мінімум півгривні.
— Можна Машку за ляжку, — по-солдафонськи зморозив вагоновожатий, заржав і вийшов з купе.
«Круто, — подумала Аліса. — Виходить так, що більша частина людей навколо — такі ж хами, як і цей. Слава Богу, що не зустрічаєш їх всіх нараз».
Вона застелила поличку, вляглася на спину і тупо дивилася на стелю, намагаючись порахувати дірочки на вентиляційному люкові. Чай пройшов по всіх трубах з приємним теплом, змивши залишки ранішнього алкоголю і присмак зубної пасти. В купе постукали — зайшов німий, який на цьому відрізку дороги завжди продавав газети з кросвордами і календарики з голими тьотками. Аліса взяла в нього збірку тупих кросвордів — такого плану, що відгадуєш усі 100 процентів із запропонованого і відчуваєш себе як мінімум Спінозою — до моменту, коли попадає кросворд зі старого журналу «Наука и жизнь» і ти нараз падаєш на землю з вершин свого інтелекту. Хлопнувши дешеву скандинавську головоломку за півгодинки, рука з ручкою ковзнула вниз, очі заплющилися під вагою невиспаної ночі. Стук коліс заколисав молоду дівчину і зробив своє. Вона заснула. Було 31 березня.
В ту мить, коли вона розплющила очі, на сусідній поличці дрімав якийсь мужчина, відвернувшись від Аліси і цілою світу до пластикової стінки вагона, і добре йому так було. Часом так є, що відчуваєш себе дуже комфортно, притулившись до якоїсь зовсім непристосованої речі, але ти з нею сам-один, як з чимось рідним, і ніхто не має права перервати ваш інтимний контакт. За вікном пропливали сірі силуети нічного лісу.
«Я проспала цілий день!» — промайнуло в голові, а з грудей вирвався зойк, який і закінчив, власне, інтим того дядька із пластиковою перегородкою, і він незадоволено хрюкнув і повернувся до світу лицем.
— Ти шо, з полички впала? — приязно звернувся він до дівчини, дивлячись кудись поза нею і шукаючи наступного після перегородки об’єкту для передачі йому на вічне збереження своїх глибоко схованих від чужого ока секретів.
— По-моєму, я впала з неба. Коли наступна станція?
— Не скажу точно. Тобі де виходити?
— Я заплуталася, зі мною шось ненормальне твориться. — Аліса починала боятися. Вже і давно пора було почати, видно, ситуація видалася настільки незвичною для простої урбанізованої молодої особи, що важко було реагувати на неї більш-менш адекватно.
В купе легенько постукали, і зайшла старша пані — напарниця хама-провідника, яка прийшла йому на зміну.
— Вам виходити через півгодини. Не забувайте речі. — І швидко вийшла.
Аліса вибігла за нею, і почуття страху поволі наповнювало її всю, від п’ят аж до кінчиків волосся.
— А що це за місто? Вибачте, може, це виглядає по-дурному, але дозвольте мені їхати далі. Я не хочу тут виходити.
— Мені ненормальних і без тебе хватає, — невдоволено відповіла стара провідниця. — Вийдеш — купиш білет, якшо встигнеш — знов сядеш. Інакше викличу ментів. Всьо понятно? — вона страшно вирячила свої вигорілі на сонці за довге одноманітне життя очі і перед носом зачинила двері службового купе.
— Курва мать, — прошипіла Аліса. — Курва ваша була мать! — на цей раз голосно сказала вона в бік зачинених дверей, за якими зі свистом хропів провідник-хам і де зникла хамка його напарниця. Вона підбігла до розкладу руху поїздів, але на стіні висів розклад із зовсім інакшим маршрутом, що часто буває на наших залізницях. Вона зайшла до купе — дядько знову був повернутий, але цього разу спиною до стіни, і дивився в темноту — десь під стіл. Видно, там знаходився новий об’єкт його уваги і набагато цікавіший, ніж те, що його оточувало. Аліса мала із собою маленьку дамську сумочку, в якій носила речі як життєво-необхідні, так і цілковито непотрібні одночасно, так як і будь-яка подібна інша дівчина в іншій подібній сумочці. Вона відкрила її і висипала на стіл усе, що там було. Дядько, що лежав і дивився під стіл, якби був котом, то повів би вухом у бік звуку падаючих на столик предметів, але він не був котом і вухо залишилося на місці.
— Гроші вкрали? — запитав він з надією.
— Не забудь голову, як будеш виходити, — в’їдливо сказала Аліса і, згорнувши все назад, вийшла з купе. Поїзд зупинився — вона зіскочила на перон і побігла в напрямку станції, щоби купити квиток до кінцевого пункту. Перон був старий і неосвітлений. Калюжі стояли тут навіть тоді, коли декілька днів світило сонце, а в повітрі чувся специфічний запах залізничного гару, яким дихають тепловози. До будинку залишилося метрів сорок, Аліса побігла швидше. Вона з розбігу штовхнула важкі вхідні двері і очима знайшла касу. За вікном сидів персонаж, який у старих совкових фільмах обов’язково грав би бухгалтера. Кругленькі окуляри на носі, біла заяложена біля шиї сорочка і нарукавники, Колись сірого, а тепер брудно-сірого кольору. Він глянув на неї з-над окулярів і з нецікавістю запитав:
— Що вам?
— Мені квиток до кінця — на цей поїзд, який стоїть на пероні. І, будь ласка, скорше. Він зараз відходить.
— Взагалі я не маю права давати квитки на поїзд, який вже стоїть. Це прохідний, і продаж закінчується за п’ять хвилин до прибуття. Але сьогодні переводять стрілку на годину назад, і я маю право це зробити. Вам який? Купе чи плацкарт?
— Всьо одно, тільки скоріше. — Аліса нервово перебирала ногами і руками.
— Прошу — купейний. З вас тридцять раз оббігти будинок вокзалу.
— Не поняла — куда бігти? — в істериці закричала Аліса. — Візьміть гроші, — вона відкрила сумку і кинула у віконце банкноту в п’ятдесят гривень.
— Гроші в нас не ходять. Кожна людина, яка щось продає, має право замовити від покупця будь-яку дію взамін.
Це починало скидатися на вчорашній сон, який не давав Алісі спати цілу ніч. Як би вона хотіла заплющити очі і розплющити їх у себе в теплому ліжечку, біля якого тумбочка і шклянка теплого видохлого винця! Але нічого не виходило. Станція була на місці, в станції ненормальний касир і нормальна вона, Аліса, яка попала, вочевидь, до країни чудес, про яку вона читала в дитинстві і страшенно хотіла бути на місці тамтої Аліси.
— Ні фіґа собі пчихнула, — мимоволі згадала анекдот, який закінчувався такою ж фразою, після того як дівчинка, пчихнувши, тримала в руках усі свої внутрішні органи.
— Будете брати квиток чи я викличу поліцію? Я вже вибив його — вам треба брати, бо будуть неприємності, — повернув її до життя касир-бухгалтер-садист. — За те, що ви не відразу заплатили, вам треба оббігти вокзал сорок разів.