І тут Аліса побачила те, на що спершу не звернула уваги, — шкіра на обличчі касира змінювала колір. На початку розмови вона була звичайною блідою шкірою літнього мужчини. Коли він давав їй квиток — вона була із зеленим відтінком, що Аліса списала на відблиск від старої лампи на столі, а тепер — він був бордово-синій, так ніби в нього під шкіру запустили бридку люмінесцентну фарбу. Алісі стало зле, вона захотіла вирвати. Поїзд дав гудок і повільно рушив. Вона плакала, тихо, без звуку, розуміючи, що вляпалася дуже круто і ніхто їй тут не поможе. А старий касир дзвонив до поліції.
Їх приїхало чоловік десять, що вказувало на факт поважного ставлення до дисципліни в їхньому місті. Аліса сиділа, прихилившись спиною до зачовганої стіни касового залу, і дивилася собі під ноги. В голові крутилася одна-єдина думка: як могла твереза людина вляпатися в таку жахливу історію? Вона усвідомлювала, що мало що тямить з усього того, що відбувається навколо, — і впадала дедалі в більшу паніку. Поліцейські були одягнені у форму, яка дуже нагадувала військову форму гітлерівської Німеччини, що надавало ситуації ще похмуріших відтінків. Усі розмовляли мовою, що нічим не відрізнялася від тієї, якою говорила Аліса.
— Ваші документи? — офіційно зажадав молодий поліцай і простягнув руку.
Аліса подивилася йому в очі і тихо спитала:
— Де я? Чи цей кошмар — таки правда?
— Якщо ви не будете виконувати моїх наказів, вас буде покарано. Документи! — вже з погрозою, тоном учня-трієчника, якому випадково поставили п’ятірку і він боїться, щоб хтось цього не помітив і не виправив назад, гримнув молодий поліцейський.
Аліса простягла йому паспорт і зауважила, що колір його шкіри змінився на ніжно-рожевий, як у свинки, яких малюють на дитячих відкритках. Це був перший позитивний досвід за всю драму, розіграну на цій станції. Вона зробила висновок, що колір шкіри цих людей змінюється залежно від емоцій, які вони відчувають до співрозмовника.
«От би в нас так було! Я би вигнала Макса ще з рік тому — він не їв би моїх продуктів і мене, а я лишилася б на класній роботі». З дизайнерського бюро Алісу вигнали за запізнення: Макс захлопнув її вдома, а стрибати з третього поверху не входило в її найближчі плани. Подзвонивши йому на мобільний, вона почула те, що часто чуємо ми, коли дзвонимо до когось, украй потрібного: «Ваш абонент поза межами...»
Аліса простягла паспорт поліцейському, інтуїтивно збираючись почути від нього щось нове в своєму житті.
— Ви хуліганите. Ви не виконали прохання касира, тож будете покарані. П’ятдесят кругів навколо вокзалу.
Аліса вже мала поганий досвід допитуватися, не виконуючи їхніх тупих завдань, і вирішила зробити це після того, як оббіжить вокзал п’ятдесят разів. Ні за що на світі ще годину тому вона б не повірила в те, що бігатиме, як придурочна, навколо якоїсь засраної станції о першій годині ночі. Але треба було з чогось починати з’ясовувати ситуацію, в якій вона опинилася, і вона побігла. Станція була не дуже велика, але п’ятдесят кругів становило добрих десять кілометрів! Поліцаї стали навколо вокзальчика так, щоб контролювати кожен метр її шляху. Вона не мала жодного шансу втекти в корчі і десь сховатися. Двоє з поліцаїв дивилися на неї з жалем, і колір обличчя в них був, як у тої свинки, про яку я згадував. А решта мужчин мала лиця кольору надувного синього крісла, яке Аліса купила для комфортного читання вечорами. Кріслолиці вочевидь не були в захваті від того, що їм довелося пертися на вокзал через якісь копійчані розборки посеред ночі, що явно не дасть їм бонусу у просуванні вверх службовими щаблями. До тридцятого кола вона ще рахувала і намагалася присвистувати в ритм, щоб не здуріти, обдумуючи всю дебільність випадку, а потім тільки один з поліцаїв ліниво, але з ледь помітним співчуттям ставив хрестики на аркушику, щоби не збитися з рахунку. Аліса бігала майже годину. Під кінець це пересування її тіла важко було назвати бігом. На думку наверталися різні фільми про машину часу, може, вона потрапила в якусь чорну діру і її перенесло на сорок років тому назад. Вона відмахнулася від таких сайєнс-фікшн роздумів, доплела останнє коло до кінця і знесилено сіла додолу. Поліцейський зіжмакав папірець і викинув його в урну. Потім підійшов до Аліси і з розумінням сказав:
— Новій людині у нас важкувато. Поки розберешся, шо по чому, — наламаєш дров. Тут ніхто нікому за ніщо не платить. І тому була видумана система платити за послуги своїми діями. Когось це забавляє, когось бісить, але порядок є порядок. І нікого не обходить — подобається це тобі чи нє.
— Ігор! — Поліцая, котрий уводив Алісу в курс справи, окликнули ті, що були біля машини. — Поїхали. Спати хочеться.
— За три хвилини їзди звідсіль є готель — поїдь виспися, а то ше кудись вляпаєшся, — порадив поліцай з лицем, як різдвяна свинка з відкритки, і почалапав до авто.
Аліса, задихана, спітніла й ніяка, знову зайшла до станції. Касир так само ліниво сидів у своїй конурі і рахував щось на калькуляторі, навіть не глянувши в її бік. Морда в нього була ядуче-зелена, що вказувало на роздратування тим, чим він якраз і займався. Аліса підійшла до розкладу поїздів і похолола: поїзд приїздив сюди о 00.30 ДВА РАЗИ НА РІК — у ніч, коли переводять стрілки годинників. Це все нагадувало фільм, який дивишся тільки задля того, щоб дізнатися врешті-решт — що ж там у кінці буде. Час в тому фільмі тягнеться тягуче довго, а фінал знати хочеться. Боячись стати на перепоні зеленомордого касира, дівчина вийшла на вулицю, по якій щойно пробігла рівно п’ятдесят разів. Метрів сто лівіше під великим розлогим горіхом стояла машина із шашечками на даху.
«Напевно, таксі, — подумала вона. — Якщо ні — головне не бовкнути зайвого. Досить аеробіки на сьогодні».
Таксист спав, закинувши голову назад так сильно, що здавалося, кадик от-от прорве шкіру на шиї.
— Ей! — окликнула його Аліса. — Е-ей! Ви вільні, можете їхати кудись?
Він пролупив більма, поцямкав ротом і, глянувши на неї своїми вибалушеними риб’ячими очима-бульками, сказав:
— Кудись можу. А куда треба?
— Готель тут є?
— Є готель, сідай, не спиться тобі. З поїзда?
— Атож. Ви такий самий, як і всі тут?
— Тоже такою станеш. Не від власної волі сюди люди попадають. — Таксист утопив прикурювач і запропонував папіроску: — Будеш?
— А за неї треба платити?
— Не, тільки за проїзд. — Він підрулив до шлагбаума, який закривав дорогу на виїзд із паркінгу, опустив вікно Аліси кнопкою на панелі і сказав: — І звідкіль слово таке — «платити»? Зразу видно: свіжина а-атстойная.
За її вікном на підставці, що виступала з будки охоронця, стояла тарілка з чимось білим, схожим на кашу.
— Їж, — почула вона голос парковщика, який тупо либився до неї з будки.
Навчена гірким досвідом, вона не спитала, що це, хоча спокійно могла це зробити. Вона взяла ложку і з’їла. «Хрін, бляха!» — подумала про себе. За парковку треба було з’їсти хрін!
— Ше їж! — знову либився парковщик. — Дві години простою — дві ложки, повні з чубком.
«Сам ти чубок, собака», — про себе сказала Аліса і заштовхнула в рот огидну холодну масу.
— Взагалі-то за паркінг я плачу, — мовив нарешті таксист, коли шлагбаум відкрився, — але ти мене випередила. Дякую. Бери, кури.
Їй хотілося засміятися. Сміх у таких випадках більше нагадує плач або напад істерики.
«Ну западло, — подумала вона. — Треба ж було до цього всього, що сталося, ще й хрону нахаватись».
Від хрону хреново і почуваєшся. Алісу нудило не по-дитячому. Різні думки роїлися мухами по змучених закамарках її голови:
«Все, що зі мною відбувається, можна поділити на дві частини — позитивну, яка набагато менша, і — відповідно — негативну, якої — до фіґа. Позитивне — це те, що вона потрапила в мегадивне місце — і буде що згадати і розказати; друге — є якась страшенно приваблива інтрига в тому, що ті всі люди придумують для тебе зробити взамін за те, що ти у них хочеш. Ну, а негативне — все решта, перелік якого забрав би їй і нам купу часу.
А що придумає таксист? Якщо в них тут не дуже з пуританством — мені хана!» — подумала Аліса й відчула, як гіркою хвилею електроструму адреналін вдарив її серце.