— Скажіть, а що маю зробити я за поїздку? — спитала вона не своїм голосом і ніби в когось, хто проходив по вулиці.
— Взагалі про такі штуки домовляються до, а не після. Але для свіжачків скидка. Не переживай — то не болить. У нас є кодекс, який забороняє опускати клієнта аж за дуже. Можна і на «зону» за такі речі. Хоча мудаки є всякі. Ми приїхали, — сказав він голосом робота, ніби ця фраза була записана в нього, як на автовідповідачі, щоб не ганяти на пусті розмови свої голосові зв’язки. В цю мить його фізіономія була червоного кольору, і Аліса не мала навіть гадки про те, що він до неї почуває. Холодний дощик починав накрапати на скло машини, розмазуючи чіткість виду у вікні.
— Ти маєш проскакати на одній нозі від машини до входу, але через он ту глибоку калюжу.
— Шо вам це дасть? — спитала знервована враз дівчина, але, згадавши попередні пригоди, додала: — Я, звичайно, не маю нічого проти — просто цікаво. Просто! — вона зробила головою кивок убік і натягнула на рот гримасоподібну посмішку. Так роблять в магазині продавці, коли ви питаєте їх про товар, якого ніколи у них не буває.
— Ми маємо можливість добровільно діставати те, що не можна було б купити за гроші. За яких інакших обставин ти б робила таку дурню? Не знаєш. А мені приємно на це дивитись. Наступного разу домовляйся наперед. Плигай!
— Щасливо, придурку, — крізь зуби процідила Аліса і в страшенно дурній позі на одній нозі поскакала через самісіньку середину величезної, як Аральське море, калюжі до входу в готель. Таксист почекав, аж доки її подорож добіжить кінця. Здалека вона нагадувала йому жабу, і це неабияк його бавило. Коли двері за нею зачинилися, він втикнув першу, і колір його фейса знову став звичайним.
— Доброї ночі! Дасте переночувати немудрій дівчинці? — спитала Аліса у консьєржа, який дибав по телевізору надзвичайно нудний для такого пізнього перегляду фільм.
— Вам одномісну чи дво-? — спитав адміністратор.
— Мені хоть би і пів-. Це перше нормальне питання за сьогодні. Що з мене?
— Ви надовго до нас? — беземоційно задав нове запитання молодий чоловік із жіночою будовою тіла. Він підвівся зі свого місця, і Аліса помітила, що в районі так званого тазу він був набагато ширший, ніж у плечах.
— Може, до завтра, а може, й назавжди. Жартую.
— Тут жарти не в моді. Якщо ви задумали звідси вибратися — то мало кому це вдалося до цього часу. Так що настроюйтеся на гірше, чи краще — я вже і сам не знаю. В кожного своя олія в голові. За кістками не видно. — І він загорівся противним жовтим кольором, ніби в нього розігрався напад дизентерії й Боткіна одночасно.
«Як світлофори, бля, як вони тут живуть, уроди, як я могла сюда впаятися?» — сказала вона собі, а йому повторила питання:
— Так що з мене, наразі я буду до завтра, а далі — подивимось. Я вже і хрону наїлася, і наскакалася, як на одну ніч. Давайте торгуватися.
— Ви будете мити підлогу, — видушив, трохи подумавши, дамськосракий і, поколупавшись у носі, додав: — У туалеті. Завтра рано і після обіду.
— А можна тільки зранку? — спитала Аліса, приємно здивована буденністю завдання.
— Можна, — відповів консьєрж, подаючи їй ключ, — але голою, і я буду дивитися.
— Тоді перший варіант, — забираючи ключі, прийняла рішення Аліса і пішла по коридору в напрямку кімнати.
— Предмет, яким її треба мити, я тобі запропоную зранку, — ці слова вдарилися об зачинені дівчиною двері і луною полетіли по коридорах-норах маленького старомодного готелю. На її щастя, бо якби знала той предмет з ночі, її сон не був би таким спокійним і глибоким.
Аліса зайшла до кімнати. Нарешті ніхто не претендував на її спокій, можна було вмитися, просто посидіти на кутику ліжка і втупитися в одну точку. Не було про що думати. Принаймні — хотілося себе в тому переконати. За останню добу вона перенеслася в чужий світ, невідомо — чи це на Землі, чи в якомусь іншому куточку космосу. Аліса не любила фантастичну літературу й фільми, але зараз мимоволі шкодувала, що не знала, як в таких ситуаціях поводяться герої такого формату. Вона прийняла душ і лягла. Витягла з кишені мобільний телефон і безпомічно кинула його назад — на екрані не було жодної поділки. Не було кого кликати на допомогу. Раптом вона схопилася на ноги й побігла до дверей. Надія зажевріла у неї в душі і скоботала в носі солодким відчуттям неминучого виходу, який десь близько. Вона збігла по сходах, ввірвалася до адміністратора й попросилася подзвонити по телефону. Він поглянув на неї чи то співчутливо, чи, може, скоріше зневажливо і сказав:
— Ти ж не маєш до кого дзвонити. Нащо тобі це? Чи ти справді ще не зрозуміла — де ти?
— Я боюся спитати. В мене таке враження, що коли я взнаю — стану така, як ви всі тут.
— Ти вже така, — сказав консьєрж і підсунув їй телефон. — На, дзвони.
Аліса взяла в руки слухавку і кинулася набирати номер Марго. На телефоні було тільки дві кнопки: «0» і «1».
— Тут не так всьо просто. Я попав сюди три роки тому. Від шоку в мене стався гормональний здвиг. Дивися, як я виглядав до приїзду сюди, — він витягнув з шухляди фотокартку, на якій був зображений красень з атлетичною фігурою, що стояв в обнімочку з дівчиною на фоні моря.
— Н-н-ну, кажи шось, бо здурію, — відчувши, як темніє в очах, заїкаючись попросила Аліса.
— Прокляте місце. Вони відгородилися від зовнішнього світу — воно є на шляху одного-єдиного поїзда, який проїжджає сюдою два рази на рік, коли переводять стрілки годинника, такий собі запасний шлях, забутий Богом. Заправляють у нашому місті-концтаборі троє потомків людей, які це все вигадали. Їхні предки служили в органах за Совєцького Союзу і знають великі секрети спецмедикаментів, їх дію на людей. Спецмедикаменти випробовувалися як німцями, так і нашими в таборах під час війни. Колір шкіри, який змінюється залежно від емоційного стану, — прояв після їх приймання. (В цю мить його лице засвітилося гнило-зеленим кольором десь ізсередини.) Вони є в їжі, у воді, скрізь. Це було запроваджено для того, щоб людину було видно, як на долоні. Щоб не можна було приховати щось. Тут майже відсутня злочинність. Коли в кров виділяється особливий гормон, який нерозривно пов’язаний із бажанням скоїти злочин, — вона починає видавати в повітря специфічний запах, його тут же ізолюють, якщо він на виду. Поліція тут всюди. Роботи в них майже нема. Але вони в дикому шоколаді і дбають про порядок більше, ніж про власну гігієну. Товари, паливо і все решта присилається звідтам, — він махнув кудись убік, що мало означати: з нормального світу, — хтось там знає про існування нашого «цирку» і більш того — підтримує його життєдіяльність. Круті пацики, які в шоколаді з нашими босами, часом приїжджають сюди поприколюватися. Як в зоопарк. Уся Зона обнесена колючим дротом і, крім того, знаходиться на території післяаварійної атомної станції, тобто потрапити сюди навіть випадково — практично неможливо. Всьо прихоплено у верхах — там, — він знову кивнув кудись убік, — так шо нам тут, на жаль, спокійно. Але ти втягнешся. Ліки роблять своє. Тобі почне це подобатися. В людській натурі закладено відчувати приємність від приниження іншої. Вони це розвивають. Найголовніше — вони розробили машину старіння. Коли ти хочеш купити щось у мерії, там не проконають скакалки чи присідалки — вони пропонують тобі віддати пару своїх років життя взамін за щось. І найцікавіше — що ці роки переходять до того, хто сидить по протилежний бік машини. Це все пояснюється законами фізіології — на молекулярному рівні відбувається поетапна заміна старих тканин на нові. Я ж казав — тут світочі генної інженерії, які придумали прикол — платити не грошима, а принизливою послугою взамін. Тільки не подумай, що мені тебе шкода або щось такого. Я тобі розказав це все, щоб ти була в курсі — жарти тут не проходять. Границя охороняється спецназом з тамтого боку, який поняття не має, що охороняє. Ніхто навіть не пробував утікати. Медицина робить своє!
Аліса поволі почала згадувати всіх, кого знала й пам’ятала: мама, бідна мамочка, яка і думати не могла — куди пропала її донька і як її шукати, вона буде сидіти дивитися виключений телевізор і плакати тихенько у долоні; тато, який пішов од них, коли вона була ще маленька, але на кожен день народження — так, ніби вона не дорослішала — він дарував їй величезну плюшеву іграшку. Перед очима проплив її брат Костик, з яким вона до цього часу не могла знайти спільної мови, але якого любила до безтями за його ненормальні і романтичні нічні телефонні дзвінки з пропозицією поїхати в гори з самого ранку. Марго, всі її ухажори, які перетовклися в її квартирі, Макс, сволоч Макс — він вчасно звалив, гад. Його «швабра» зі своїм джакузі, й багато-багато інших людей, які в уяві її виглядали більше як довжелезна сороканіжка з головами різних людей, ніж як звичайні гуманоїди.