Наші взаємодії як на фізичному, так і на психологічному рівні створюють у мозку нейронні структури, завдяки яким формуються та кодуються наші уявлення про світ. Цінності та переконання, які ми спостерігаємо в батьків і опікунів, є первинними та потужними стимулами, що часто асимілюються й активуються в нашому мозку. Наше становлення залежить не лише від того, що пропонує нам довкілля, але й значною мірою від того, як ми інтерпретуємо отриманий досвід. На цій ранній стадії розвитку сила переконання є надзвичайно потужною. Ми приймаємо все, що нам подають, особливо якщо цей стимул повторюється багато разів. Якщо дитині постійно повторюють, що вона дурна, погана, має смішний вигляд, то це залишить свій відбиток у структурі її підсвідомості. На інтуїтивному рівні наша психіка знає про свою екстраординарність, тож почути про власну нікчемність, дурість, невміння малювати, смішний вигляд, незграбність чи щось іще є для нас подвійним ударом, і ми помилково долучаємо це до свого інвентарю знань. Багато наших сьогоднішніх комплексів сягають корінням дуже раннього віку.
Ця шкідлива для нас інформація запрограмовується в мозку, і тут виникає проблема: більшість інформації з тієї, що ми вважаємо правдивою та точною, насправді виявиться помилковою і обмежуватиме нас, але все ж стане частиною нашого внутрішнього програмування. Новостворена свідомість, спрагла до знань, вбирає в себе абсолютно все, тож хибні уявлення про щось та помилкові програми є неминучим побічним ефектом цього процесу і стають частиною того, що я називаю нашою моделлю реальності.
Модель реальності — це те, як наш мозок малює світ за допомогою зрозумілих йому концептів. Наша модель реальності — щось логічно зрозуміле для нас, і кожна людина створює власну конкретну модель реальності. Хоча у всіх наших моделей є спільні риси, кожна особа своїм унікальним способом інтерпретує різноманітний життєвий досвід. Деякі моделі функціонують доволі погано, спричиняючи проблеми, оскільки ці програми активують свої нейронні структури. Наприклад, якщо людина переконана, що нічого хорошого її не чекає або ж що життя сповнене труднощів та розчарувань, то такі переконання не лише слугуватимуть призмою, крізь яку вона дивитиметься на свій досвід, але й породжуватимуть вібруючу енергію, яка привертатиме до неї ці обставини. З іншого боку, дехто має надзвичайно потужні та доволі зрозумілі моделі реальності, і це також впливає на те, що відбувається з цими людьми. Хоча всі наші моделі реальності формуються на підсвідомому рівні, тобто ми навіть і не підозрюємо про існування цього процесу, проте в якийсь момент життя пробуджуємося, усвідомивши, ким ми є, і запускаємо процес, який створює нові нейронні мережі у свій космічний і зрозумілий спосіб.
Доки ми збираємо свій інвентар і створюємо модель реальності, у мозку, який асимілює всю отриману інформацію, формуються нові нейронні мережі. Але тут задіяна ще одна прихована система, ігнорована більшістю вчених, але дуже добре відома психологам. Душевний біль, успіх, перемога та зрада, хвороба й розчарування — усе це вплітається в підсвідомість на невидимому ткацькому верстаті. Наша підсвідомість синтезує, узагальнює та робить власні висновки, створюючи свій інвентар і модель реальності. Виявляється, що існує дві сторони нашого мозку — свідомість та підсвідомість, кожна з яких має власну модель реальності. Це приголомшливо, і ми переважно не знаємо про цей факт. Коли ж ступимо на шлях самопізнання, то в пригоді стане інвентар нашої підсвідомості, адже він впливає на всі сфери життя. В іншому розділі детальніше розглянемо це питання.
Одні діти стануть упевненими в собі, інші — сором’язливими та боязкими, і це залежатиме не лише від їхнього досвіду, але й від інтерпретації пережитого як на свідомому, так і на підсвідомому рівнях. Дитина, яку виховали в атмосфері жорстокості, може виснувати, що життя небезпечне, а вона нічого не варта, і ця інформація запрограмується в мозку. Ще якась дитина може зіштовхнутись у своєму житті з невдачею або якоюсь трагічною подією, і це залишить на ній свій відбиток, розвинувши відчуття безнадії та відчаю. Як це не дивно, такі ж обставини здатні викликати в іншої дитини рішучість та нестримну жагу до успіху. Чому все стається так чи інакше, й досі залишається для нас таємницею, та все ж свідомість кожної людини опрацьовує пережитий досвід у свій унікальний спосіб13.
Донедавна вважалося, що програмування нейронної діяльності закінчується в період раннього дитинства14. Таке уявлення існувало аж до кінця 1990-х рр., коли вчені, які працювали в різних установах15, приголомшили світ нейронауки, виявивши, що існує другий важливий етап нейронної активності, котрий передує пубертатному періоду, як і третій — коли людина досягає двадцятирічного віку і в нейронній мережі знов утворюються нові нейронні зв’язки16. Отже, ми розуміємо, що в мозку відбуваються безперервні процеси. Теорія, згідно з якою мозок дорослої людини є фізіологічно статичним органом, котрий не змінюється, сьогодні настільки застаріла, що доктор Норман Дойдж, автор книжки «Мозок, що змінює себе сам», описав це так: «Ця теорія не просто помилкова — вона абсолютно хибна»17.