Як і українська культура загалом, так і література зокрема сповнені зараз парадоксів, м'яко кажучи, не вельми приємних, якщо не сказати більше — трагічних. Однак ця тема занадто масштабна, щоб стати предметом аналізу в запропонованім есе.
Я ж маю на меті передовсім з’ясувати окремі питання, пов'язані з творчістю одного з найвідоміших сучасних європейських письменників Мілана Кундери. Прозаїка, твори якого є зараз предметом пильної уваги та високих оцінок з боку літературних критиків, про що свідчить, зокрема, опитування 1997 року[4] (упевнений, що від того часу за два роки в оцінках творчості письменника мало що змінилося. — І. Ц.). Вагомим чинником є також те, що твори Мілана Кундери вивчаються на факультетах зарубіжної літератури багатьох університетів світу. Саме цей письменник, як часто заявляють літературознавці, «створив новий, оригінальний тип роману, а також виробив у своїй прозі своєрідний погляд на сучасний етап у розвитку європейської цивілізації».
В українській літературі, згідно із сумною традицією, зважаючи на власні численні проблеми, вести мову, а тим паче писати про творчість когось із зарубіжних, навіть дуже відомих, письменників якось не випадає, хіба що за винятком Нобелівських лауреатів. До речі, минулорічний нобеліант (1998) португалець Жозе Сарамаґо, в уже згадуваному опитуванні, проведеному журналом «L'Hebdo», поряд із кількома іншими письменниками трохи «не добрав» голосів і відповідно не потрапив до десятки найкращих. Це, як бачимо, не завадило йому отримати найвищу літературну нагороду і зайвий раз підтвердити, що все на цьому світі досить суб’єктивне — як і різного роду опитування, так і естетичні смаки тих, хто входить до Нобелівського комітету.
Принагідно зауважу, якщо б я бодай знав адресу електронної пошти Мілана Кундери (за умови, що вона в нього є), то назва цього есею набрала б цілком матеріального змісту. Адже з’явилась би реальна нагода відправити письменнику листа і сподіватися на те, що він відповість на нього. Однак я, на жаль, позбавлений, принаймні поки що, такої можливості. Отож мені самотужки доведеться розповісти те, що я довідався про життя та творчість Мілана Кундери з найрізноманітніших літературних джерел протягом останніх років. Якщо з цієї скупої розповіді бодай трохи проглядатиме живе обличчя митця, вважатиму, що мені вдалося досягнути ефекту його присутності в цій доволі своєрідній розмові.
Отож, Мілан Кундера народився 1929 року в місті Брно, в сім’ї, яка належала до місцевої культурної еліти. Його батько — талановитий піаніст, багато років був ректором Брненської академії мистецтв, а двоюрідний брат Людвік (нар. 1920 р.) — відомий поет та перекладач. У юнацькі роки Мілан Кундера серйозно вивчав музику, однак, вступивши на філософський факультет Карлового університету, почав студіювати естетику та історію літератури, проте згодом перейшов на факультет Празької академії мистецтв, після закінчення якого залишився там викладати світову літературу. Тоді ж Кундера починає писати власні твори. Спочатку він стає відомим як поет. Виходять дві його поетичні збірки «Людина — великий сад» (1953) та «Монологи» (1955)[5]. Книга «Монологи» мала значний успіх у читачів, однак була дуже неприхильно оцінена офіційною критикою. Річ у тому, що Мілан Кундера в цій збірці зосередив свою увагу на темах, які так чи інакше будуть присутні в його творчості і надалі — нещасливі шлюби, переступи, які чинять одружені жінки та чоловіки, кохання юнака до значно старшої за віком жінки і т. д. Багато в його поезіях було й еротики, що аж ніяк не відповідало канонам соцреалізму. Письменник у цей час також наполегливо працює як літературознавець, мовби моделюючи в своїх наукових роботах власний майбутній шлях прозаїка. 1960 року побачила світ монографія Мілана Кундери «Мистецтво роману. Шлях Владислава Ванчури до великої епіки», у якій перша книжка цього значного прозаїка чеського авангарду «Пекар Ян Маргоул» порівнюється з бальзаківським типом роману. Кундера у своїй роботі простежує розвиток жанру від зображення всього суспільства до показу окремої людини. Він також пробує себе в драматургії, 1962 року відбулась прем’єра його п’єси під назвою «Володарі ключів». Отож до того часу, коли Мілан Кундера дебютує як прозаїк, він уже був помітною постаттю в чеських літературних колах. Перша його прозова книжка мала назву «Смішні кохання» і побачила світ 1963 року. До цієї невеличкої збірки увійшло, за визначенням самого автора, «три меланхолійні анекдоти». Це був так званий перший «зошит» новел, незабаром його продовженням стала друга (1965) та третя (1968) збірки «Смішних кохань». Згодом Кундера дуже суворо оцінив свої ранні твори, він заборонив перевидавати книжки, опубліковані раніше від роману «Жарт» (1967). Однак для «Смішних кохань» зробив виняток, об’єднав їх в одну книгу (перше видання — 1970) і зарахував до своїх романів. Варто також зауважити, що вже в «Смішних коханнях» виразно окреслились характерні риси легкого та водночас лаконічного стилю письменника, його вміння «розкручувати» сюжет, обов’язково завершуючи його несподіваними та «меланхолійними» розв’язками. Можна з певністю стверджувати, що з появою «Смішних кохань» формується індивідуальний стиль прозаїка. Так, зрештою, вважає і сам Мілан Кундера. В примітках до одного з чеських видань цієї книжки в 90-х роках він щиро зізнається, що дуже легко і з великим задоволенням написав першу новелу «Смішних кохань» — «так би мовити, знайшов самого себе, свій власний тон, іронічну дистанцію в ставленні до оточуючого світу і власного життя, і став романістом (потенціальним романістом)», і що надалі його літературна еволюція, «хоча й була сповнена несподіванок, однак була позбавлена кардинальної зміни орієнтації». Одразу після останнього «зошита» «Смішних кохань» Мілан Кундера опубліковує свій перший роман «Жарт» (1967) — один з найбільш яскравих творів чеської прози 60-х років. Гадаю, цілком доречно буде простежити, як складалася доля письменника в ці нелегкі для його країни роки.
4
1997 року франкомовний журнал «L'Hebdo» (Лозанна, Швейцарія) опублікував результати опитування літературних критиків з 18 країн. Їм було запропоновано визначити десятку найкращих, звісно, на їхній погляд, сучасних письменників. Кожен мав змогу назвати не більше десяти імен. У підсумку список очолив Ґабріель Ґарсіа Маркес, друге місце займає Мілан Кундера, третє місце розділили Джон Апдайк та Умберто Еко. а на четвертому розташувався славнозвісний Салман Рушді. Безперечно, багатьом буде цікаво, хто ж продовжує цей список. Далі йдуть дві групи письменників, які отримали однакову кількість голосів — відповідно 4 і 3: Маріо Варгас Льйоса, Олександр Солженіцин, Пол Остер, В. С. Найпол, Ґюнтер Ґрасс, Сол Беллоу (по чотири голоси); Карлос Фуентес, Патрік Модіано, Антоніо Табуккі, Тоні Моріссон, Нагіб Махфуз, Норман Мейлер і Дон Делілло (три голоси). Звичайно ж, цей список, як і будь-яке подібне опитування (що й відзначають самі працівники редакції), доволі суб’єктивний і не є істиною в останній інстанції, однак, з іншого боку. він дає можливість оцінити популярність у світі протягом останніх років того чи іншого автора і, звичайно ж, дозволяє більш прискіпливо подивитися на літературний процес загалом.
5
Окремі вірші з цих книжок переклали Євген Дроб’язко та Григорій Кочур. Див.: Чеська поезія. Антологія. — К.: Держлітвидав України. 1964. — С. 459–463.