Варто також відзначити, що перехід Мілана Кундери на французьку мову не був аж таким несподіваним. Ще 1981 року він власноруч переклав французькою свою п’єсу «Жак та його пан». Також протягом тривалого часу письменник писав есе та статті виключно французькою. Він також вирішив не повертатися на батьківщину після розвалу комуністичного режиму. «У листопаді 1989 року, — зізнався він, — я відчув приплив величезної радості від того, що закінчилась окупація, але водночас відчув і меланхолію: для мене ці зміни прийшли надто пізно, щоб я був ще в змозі — і хотів — ще раз зробити поворот у своєму житті, ще раз поміняти батьківщину». Можемо лише уявити собі, як бурхливо вітала після цього французька критика вихід чергового роману Мілана Кундери французькою мовою. Роман «Неквапливість», написаний французькою, екзистенційно-філософський за своєю природою, водночас, як це не парадоксально, можливо, навіть більше, аніж деякі попередні твори письменника, насичений чесько-політичними мотивами та темами. У них без особливих зусиль можна відчути відгомін давньої суперечки між Кундерою та Гавелом щодо дисидентського руху. Ймовірно, саме такий, злегка іронічний, погляд Кундери на чеських інтелігентів з дисидентським минулим, присутній у цьому романі, пояснює той факт, що на його твори в Чехії звертають значно менше уваги, аніж за кордоном.
Незважаючи на це Мілан Кундера протягом останніх десятиліть послідовно розвиває та обґрунтовує в своїх статтях та есе концепцію історичної місії Центральної Європи та центрально- або середньоєвропейської культури в першу чергу. До цієї географічної території, як відомо, входить і нинішня Чехія. Будь-які детальні пояснення тут, гадаю, давати зайве.
Зрештою, варто з’ясувати, чи отримали ми відповідь на запитання: «Чому Мілан Кундера почав писати французькою?» Переконаний, кожен, хто читає це есе, після всього сказаного вже сформулював собі відповідь, яку міг би дати Мілан Кундера.
У підсумку цієї розмови залишається лише констатувати, що Мілан Кундера не вкладався ні в які відомі схеми буквально з перших своїх кроків у літературі. На сьогоднішній день він вдало поєднав у своїй особі успішного письменника, дисидента, еміґранта, полум’яного патріота і «зрадника» рідної мови, суспільного діяча та філософа. Написані ним книги, з одного боку, викликають суперечки та несприйняття, з іншого ж, ними захоплюються мільйони. Його твори запитують і породжують сумніви щодо загальноприйнятих істин. У них є все або принаймні більшість із того, що допомагає нам краще пізнати життя і самих себе. А це, погодьтесь, вже чимало. Мені ж залишається подякувати письменникові за бесіду, із сподіванням, що ми зустрінемось на сторінках його нового роману, його нового життя і нової розмови з ним.
P.S.: У роботі над есе були використані матеріали з журналів «Иностранная литература» і «Вопросы литературы». Автор висловлює особливу вдячність доктору філологічних наук Шарлаімовій С. А.
м. Івано-Франківськ
(Стаття І. Ципердюка про Мілана Кундеру передруковується з журналу «Кур’єр Кривбасу», № 115, липень, 1999 р.)
