12
Усе закінчилось. Молодик підвівся і смикнув за довгий шнур, що висів над ліжком, — вимкнув світло. Йому не хотілось бачити обличчя дівчини. Він знав, що гра закінчилася, та не бажав повертатися до звичних стосунків зі своєю дівчиною, боявся цього повернення. Лежав біля неї в темряві так, щоб їхні тіла не торкалися.
За мить почув тихе схлипування; несміливо, якось по-дитячому, рука дівчини торкнулась його руки; після короткого боязкого доторку, крізь сльози пестливо вимовляючи його ім’я, до нього звернувся її благальний голос:
— Це ж я, це ж я…
Молодик лежав мовчки, без руху, усвідомлюючи сумну беззмістовність цієї фрази, в якій невідоме визначалося тим самим невідомим.
Схлипування дівчини перейшло в голосний плач, і вона далі повторювала: «Я — це я, я — це я, я — це я…»
Щоб заспокоїти її, молодик покликав на допомогу співчуття (мусив кликати здалеку, бо поблизу його ніде не було). Попереду вони мали ще тринадцять днів відпустки.
Перекладено за виданням: Kundera Milan. Smĕšné lásky. Brno, 1992. («Falešný autostop»).
© Milan Kundera, 1992.
© Галина Петросаняк, 2000, переклад.
Це літературознавче есе, чи навіть швидше невелику мандрівку нечисленними маршрутами на карті сучасної української літератури, варто розпочати із відвертого зізнання — я доволі примарно уявляю собі, які письменники в цій літературі «західники», а які «ґрунтівці». Незважаючи на це, візьму на себе сміливість висловити припущення, що тут маються на увазі два гіпотетичні літературні напрямки, один з яких, згідно з присудом нечисленних літературних критиків (і не лише їх), очолює «неформальний» лідер Євген Пашковський («ґрунтівці»), на чолі іншого («західники») стоїть не менш яскравий український письменник сучасності Юрій Андрухович. Якщо я не помилився щодо саме такого розуміння теми, винесеної на обговорення, то можу взяти на себе відповідальність і далі продовжувати свої розмірковування.
Отож у січні 1999 року мені врешті вдалося прочитати останній з романів Мілана Кундери «Справжність» («Иностранная литература», 1998, № 11). Про цей твір на початку 1998-го розповідав мені Тарас Прохасько. Він ще не читав самого роману, оскільки його ще не встигли перекласти, однак в одному зі свіжих номерів журналу «Spiegel» натрапив на рецензію, в якій аналізувалась поява цього твору. Німецький літературний оглядач відзначав, що Мілан Кундера, вже майже сімдесятирічний письменник, вкотре здивував читачів надзвичайно талановитим твором, з цілком оригінальним сюжетом і незвичним для його письменницької манери стилем. Цілком закономірно виникає запитання: чому я розповідаю про новий роман Мілана Кундери, який він узагалі має стосунок до обговорюваної нами теми? Відповім. По-перше, цей прозаїк — один з тих письменників у світовій літературі, твори яких я особисто найбільше шаную. Це, так би мовити, цілком суб’єктивний ракурс проблеми, інший її бік, звісно, цілком об’єктивний, і про нього зараз якраз і піде мова. Мілан Кундера до 1968 року жив у Празі, відтак після придушення «празької весни» був змушений покинути рідну країну, і з 1975 року живе в Парижі. Однак його творчість, умовно кажучи, «чехословацького» періоду, а пізніше і творчість еміґрантських «французьких» років, цілком підпадає під означення «класична східноєвропейська проза». Це визначення, зауважу, є само собою цілком суб’єктивним, бо ж хіба можна талант майстра слова, його твори вкласти в якісь аксіоматичні (в нашому випадку літературознавчі) формулювання. Проте нам, як і будь-кому, для того щоб провадити дискусію або ж аналіз, необхідна певна система координат. Отож погодьмося із визначенням: «Мілан Кундера пише типову східноєвропейську прозу, точніше кажучи, надзвичайно талановиту східноєвропейську прозу». Саме в цьому місці можна уточнити: проза в колишній Чехословаччині, а нинішніх Чехії та Словаччині, ніколи не була східноєвропейською, себто подібною якимись спільними рисами до української, білоруської, певної частини російської прози. Чехословаччини — споконвічно Центральна Європа. І тут відповідно цілком відмінна від східноєвропейської (читай: і української) культура, ментальність, література. Однак, і все ж, я говорю: «Мілан Кундера». Він, на мою думку, є одним з найкращих прикладів «літературного моста» між східноєвропейською та західноєвропейською літературою, він з’єднує їх уявно обома руками своєї творчості, спираючись міцно ногами на центральноєвропейську традицію, на свій споконвічний естетичний ґрунт. І все ж, чому саме він, а не хтось інший? На це існує цілий ряд причин і цілий ряд відповідей. Можливо, розглянувши їх, ясніше зрозуміємо різницю між нашими українськими «ґрунтівцями» та «західниками», і водночас усвідомимо тісний, нерозривний зв’язок між ними, який врешті дає підстави говорити про те, що в сучасних літературних умовах перемогу здобуває той, чи, правильніше, справжнім європейським письменником стає той (даруйте за певну банальність), хто поєднує в своїй творчості одразу ці дві літературні традиції, які вже не одне століття існують, скажемо вужче, в українській прозі.
2
У травні 1999 р. Міжнародний благодійний фонд «Смолоскип» разом з об’єднанням «Молода Україна». Науковим товариством ім. В. Липинського та Спілкою письменників України в м. Ірпені проводив 5-й семінар творчої молоді України під назвою «Міжчасся: Україна між депресією і оптимізмом». У мистецькій частині семінару ведучим одного з «круглих столів» був мій літературний приятель по «Новій дегенерації» Іван Андрусяк. Предметом для дискусії він вибрав дещо несподівано, з лінгвістичного боку, сформульовану тему — «Літературна періодика в Україні: «західники» і «ґрунтівці». Саме ця тема стала, говорячи цілком відверто, формальним поштовхом до написання есе, яке й пропоную увазі вельмишановних читачів. Адже тема дискусії, запропонованої паном Андрусяком, принаймні на мою думку, виходить далеко за межі ірпінських семінарів, вона є глобальною як для нашої літератури, так і культури загалом.
© Іван Ципердюк, 2000.