Живучи наприкінці другого тисячоліття, чимало письменників з різних країн світу були перейняті однією мрією — сказати «останнє» вагоме, підсумкове (бодай для останніх ста років) слово в літературі. Це «слово», звісно ж, мало бути втілене в бодай одному, а краще багатьох творах. До вузького прошарку тих прозаїків, яким вдалося перехворіти цією спокусливою хворобою і залишитись «справжніми», належить якраз Мілан Кундера. Починаючи з 1990 року, мені вдалося прочитати переклади наступних романів письменника: «Жарт» (Иностранная литература, 1990, № 9,10), «Нестерпна легкість буття» (ИЛ, 1992, № 5–6), «Неквапливість» (ИЛ, 1996, № 5), «Справжність» (ИЛ, 1998, № 11). Мені, на жаль, із цілком об’єктивних причин не вдалося ознайомитись із ще двома творами Мілана Кундери, надрукованими в «Иностранке», романом «Безсмертя» (ИЛ, 1994, № 10) та його есе під дещо дивною, на перший погляд, назвою «Коли Панурґ перестане бути смішним» (ИЛ, 1994, № 7). Це, так би мовити, панорама бібліографії доступних мені творів, саме на них я й збираюсь спиратися надалі (можна, звісно, було б пригадати ще вітчизняну публікацію «Нестерпної легкості буття» в журналі «Всесвіт»[3], однак вона з’явилася на два роки пізніше від російського перекладу).
Кундеру позбавили чехословацького громадянства вже заочно, в 1979 році. 1967 року ще в Празі встиг побачити світ його роман «Жарт». Типовий твір празької «відлиги», щось схоже на твори наших шістдесятників, які послизнулись своїми долями і творами на льоду «хрущовської відлиги» і кров з їхніх розбитих голів і сторінок бризнула на Центральну Європу. Наприкінці шістдесятих тодішній ще «ґрунтівець» Кундера описує у своєму романі до болю знайому нам ситуацію: талановитий студент Людвік, активний молодий комуніст, як зрештою тисячі схожих на нього, пишучи листа до коханої, яка поїхала в будівельний загін, вирішує пожартувати і для того, щоб якось здивувати її і зацікавити, пише на листівці: «Оптимізм — опіум для народу! Здоровому духу притаманний запах дурості! Хай живе Троцький! Людвік». Свідома молода комуністка, а можливо, і безпартійна, це, зрештою, не має принципового значення, як і належить, ненавиділа троцькістів, отож віднесла листівку до парткому. «Жарт» зламав долю юнака. У творі вибудувана захоплююча мандрівка лабіринтом людських доль, долі країни, зрештою, все це, незважаючи на абсолютну універсальність і типовість зображуваної ситуації, водночас настільки «чеське», що часом хочеться запитати, звідки в Кундери так багато «ґрунтівства». Людвік через багато років пробує помститись минулому, помста виходить трагікомічною. Через деякий час він з фатальним спокоєм усвідомлює, що неможливо помститись примарам, тим паче неможливо помститись містечку, де ти народився, своїй «малій батьківщині» (як ми звикли говорити), яку любив і людей якої вже давно почав ненавидіти. Церкви, будиночки під черепицею, поля, народні звичаї (опис весілля в романі), зрештою, домашнє, своє, містечкове, але чеське пиво, — все це повертається до Людвіка з новою силою, руйнуючи всі заборола забуття, які він вибудував, живучи далеко від рідного дому. В фіналі роману, стоячи біля товариша, який помирає, Людвік розуміє, що ці вже підстаркуваті друзі, які його зраджували, їхні жінки, їхні долі, — все це насправді його ніколи не покидало, як і ця земля, яку він так прагнув вважати лише географічним місцем свого народження. Нагадаю, що цей роман Мілан Кундера завершив 5 грудня 1967 року.
Наступним кроком письменника був роман «Нестерпна легкість буття», який побачив світ у 80-х роках і, за визначенням провідних європейських літературних критиків, став найбільш помітною літературною подією останніх десятиліть. Колишній «ґрунтівець» Мілан Кундера (не забуваймо, ми керуємося у своїх визначеннях заздалегідь визначеною системою естетичних координат) пише роман, який ще перебуває у сфері його колишніх літературних зацікавлень, однак це вже твір «часткового західника». Написаний він у той час, коли Кундера вже перебував за кордоном. Однак було б надто примітивно вважати цей чисто зовнішній атрибут головною причиною «західництва» як цього твору, так і самого письменника. В романі, сюжет якого, до речі, розгортається на тлі подій «празької весни», перед героями поряд з їхніми чисто людськими турботами постає також проблема глибоко трагічного кардинального вибору — залишитися на батьківщині і стати соціально упослідженим, навіть більше, не зреалізуватися (як це робить головний персонаж розповіді Томаш і не робить в реальному житті Кундера), однак зберегти свою батьківщину, кохання, своє «ґрунтівство». Другий шлях — спробувати поїхати і жити на Заході, як це робить кохана Томаша — Тереза, однак дуже швидко зрозуміти, що все для тебе чуже, повернутися, навіть для того, щоб загинути. І врешті, третій варіант (його в «своєму» варіанті вибрав Кундера): художниця Сабіна, коханка Томаша, яка їде в Європу, а пізніше до Америки, і в короткому часі стає органічною, бодай про людське око, часткою цієї культури. Два розділи в романі мають однакову назву «Легкість і важкість», ще два — «Душа і тіло». Це лише частина пояснення. Адже важливо не вибрати щось одне — «ґрунтівство» чи «західництво», важливо зуміти їх поєднати, якщо, звісно, є талант і сила це зробити. Інакше залишишся на марґінесі до кінця своїх днів, вважаючи, що культура (література) твоєї країни — «пуп землі». Однак вона, можливо, не гірша за інші, але поки що нічим не краща. Це, так би мовити, була ремарка. Кундера ж в 1995 році публікує роман «Неквапливість» і, звісно, не підозрюючи цього сам, продовжує ним діалог з українськими «ґрунтівцями» і «західниками».