— Не маю ніякого сумніву, що так воно і є, — сказав старий, — але в королівській гвардії є троє, яких так звуть.
— Ім’я мого дядька — Людовік Лезлі, — сказав юнак.
— З трьох Лезлі, — відповів супутник, — двох звуть Людовіками.
— Мого родича вони звуть Людовік з Рубцем, — відповів Квентін. — У нас в Шотландії прізвища так часто бувають однакові, що безземельним людям, яких не можна розрізнити за назвою їх маєтків, завжди дають ще якесь прізвисько.
— Тобто, гадаю, ти маєш на увазі військове прізвисько, — відповів його супутник. — Я, здається, догадуюсь, про кого ти кажеш. Ми його звемо Балафре[31], через шрам на обличчі. Це достойна людина й добрий солдат. Я хотів би допомогти тобі побачитися з ним, бо він належить до тих людей, які не часто залишають свій гарнізонний пост, хіба що тоді, коли мусять супроводити самого короля. А тепер, юначе, дай мені відповідь на одне запитання. Можу битися об заклад, що ти хочеш служити разом із своїм дядьком — вступити до шотландської гвардії. Велике діло мати такий намір, особливо коли ти ще молодий. Адже ця висока посада вимагає великого досвіду.
— Можливо, я й думав про це раніше, — сказав Дорвард недбало, — але тепер уже не маю охоти.
— Чому б це так, юначе? — запитав француз майже суворо. — Так ти говориш про службу, потрапити на яку найблагородніші з твоїх земляків вважають для себе за велику честь?
— Бажаю їм щастя на ній, — сказав Квентін спокійно. — Одверто кажучи, мені хотілося б послужити французькому королю. Тільки, хоч би як гарно одягали мене там і як донесхочу годували б, мені більше до душі бути на вільному повітрі, ніж скніти отут замкненому наче в клітці або ген там у ластів’ячому гнізді. Крім того, — додав він, притишуючи голос, — по правді кажучи, мені не подобається замок, біля якого ростуть «дуби угоди»[32] з такими жолудями.
— Я догадуюся, що ти маєш на думці, — мовив француз, — але кажи ясніше.
— Гаразд, скажу ясніше, — відповів юнак. — Отам, на віддалі пострілу з лука, а може й далі, росте чудовий дуб, а на ньому висить людина в такій самій сірій куртці, як у мене.
— Еге, справді! — сказав француз. — Сто чортів! От що значить молоді очі! Авжеж, і я щось бачив, проте вважав це за крука в гіллі. Але в цьому видовищі немає нічого дивного, юначе! Коли літо почне переходити в осінь і освітлені непевним місячним сяйвом ночі стануть довгими, а дороги зробляться небезпечними, ти зможеш побачити на цьому дубі грона з десяти й двадцяти таких жолудів. Але що з того? Вони, мовби прапори, повивішувані, щоб лякати негідників. А чесна людина, дивлячись на кожного з них, може тільки радіти, що вже на одного злодія, на одного зрадника, на одного розбійника з шляху і на одного гнобителя народу стало менше у Франції. Ці шибеники, юначе, — ознака правосуддя й справедливості нашого володаря.
— Коли б я був королем Людовіком, то звелів би вішати їх далі від мого палацу, — сказав юнак. — На моїй батьківщині мертвих ворон вішають там, де найбільше літають живі ворони, але не в садах або голуб’ятниках. Цей жахливий запах падла — пхе! — навіть сюди чути!
— Коли ти поживеш на світі і станеш чесним і відданим слугою твого володаря, мій славний юначе, — відповів француз, — тоді пізнаєш, що нема запаху, кращого, як запах мертвого зрадника.
— Я не хотів би дожити до того віку, коли втрачу нюх або зір, — сказав шотландець. — Покажіть мені живого зрадника, і ось мої руки й зброя. Коли ж нема життя, зникає і ненависть. Але мені здається, ми вже на прямому шляху до села, де я сподіваюсь довести вам, що ні купання, ні це неприємне почуття не зіпсували мені апетиту. Отже, мій добрий друже, ходімо якнайшвидше до заїзду. Проте перше ніж скористатися з вашої привітності, дозвольте запитати, як вас звати?
— Тут мене звуть дядько П’єр, — відповів його супутник. — За титулами я не женусь. Я скромна людина і живу з свого статку.
— Нехай буде так, дядьку П’єр, — сказав Квентін, — я дуже радий, що щасливий випадок звів нас докупи, бо мені потрібна добра порада і я буду надзвичайно вдячний за неї.
Тим часом, поки вони так розмовляли, з-за дерев забовваніли дзвіниця й велике дерев’яне розп’яття, — отже, село вже недалеко. В цю мить стежка вивела подорожніх на велику дорогу. Але дядько П’єр тут звернув убік, пояснивши, що заїзд, в якому зупиняються порядні люди, стоїть трохи осторонь села.
32
«Дуб угоди» (англ. мовою «кавін-трі») — поодиноке дерево, до якого господар проводив своїх гостей, коли вони поверталися додому. Знак, який відмічав умовлене місце.