Самі государі повернулися до собору, щоб захистити вельможних городян, які шукали собі там притулку, і відправити урочисту обідню, після якої мали скликати військову раду.
Намагаючись, як і інші командири його рангу, зібрати людей своєї частини, лорд Крофорд на розі однієї з вулиць, що вели до Маасу, зустрів Балафре. Він спокійнісінько прямував до річки, тримаючи за кучері людську голову так байдуже, як мисливець тримає вбиту дичину.
— Гей, Людовіку, — гукнув йому командир. — Куди ти таскаєш оте падло?
— Це все, що залишилося після роботи мого племінника, яку він добре почав і майже закінчив, а я тільки приклав руку — сказав Балафре. — Цей розбійник, якого я доколов, просив мене жбурнути його голову в Маас. Бувають такі чудні примхи в людей, коли стара кістлява схопить їх за горло. Що вдієш, кожному своя черга. Нам теж доведеться потанцювати з кістлявою, коли настане наш час.
— І ти збираєшся кинути його голову в Маас? — спитав Крофорд, пильніше придивляючись до цього жахливого memento mori[269].
— Авжеж, — сказав Людовік Лезлі. — Коли відмовити померлому в його проханні, то його дух переслідуватиме, а я люблю солодко спати вночі.
— Ну, тоді доведеться тобі познайомитися з цим духом, — зауважив Крофорд, — бо, присягаюся, ця мертва голова коштує далеко дорожче, ніж ти гадаєш. Іди за мною, ні слова більше! Іди за мною!
— Ну, що ж, іти так іти, — сказав Балафре. — Адже я, власне, нічого не обіцяв цьому розбійникові, бо відтяв йому голову, перш ніж він устиг закінчити своє прохання. І коли вже я не злякався його живого, то, присягаюся святим Мартіном Турським, тим більш не злякаюся мертвого. До того ж мій кум, веселий чернець монастиря святого Мартіна, позичить мені на всякий випадок горщик свяченої води.
Коли в льєжському соборі відправили урочисту обідню і в переляканому місті знову запанував відносний лад, Людовік і Карл, оточені рицарями, побажали вислухати донесення про звершені в цей день подвиги, щоб призначити кожному нагороду відповідно до його заслуг. Вирішили спершу вислухати того, хто претендував на найвищу нагороду — графство де Круа і його прекрасну власницю. Як же всі здивувалися, коли таких претендентів, на їх власне розчарування, з’явився трохи не цілий натовп, причому кожен був певен, що саме він заслуговує на найвищу нагороду. Однак усі їхні речові докази були сумнівні і, певно, пов’язані з якоюсь таємницею. Кревкер показав кабанячу шкуру, таку, як звичайно носив де ля Марк. Дюнуа приніс розколений щит із гербом Арденського Вепра. Було чимало й таких, які приписували собі заслугу розправи з убивцею єпіскопа й посилалися на схожі до попередніх речові докази: багата винагорода, призначена за голову де ля Марка, спричинилася до смерті всіх тих, хто був одягнений та озброєний, як їхній проводир.
Між претендентами зчинилася страшенна сварка і почалися нескінченні суперечки. Карл, який в душі вже розкаювався, що дав таку нерозсудливу обіцянку і поставив у залежність від випадку руку та статок своєї прекрасної підопічної, сподівався, що він знайде засоби відхилити всі ці суперечливі претензії, коли крізь натовп пробився лорд Крофорд. Він тягнув за собою незграбного й розгубленого Балафре, який упирався, немов англійський дог на шворці.
— Геть усі з вашими копитами, шкурами і розмальованим залізом! — вигукнув Крофорд. — Тільки той, хто справді вбив Вепра, може показати його ікла!
Сказавши це, він жбурнув на підлогу скривавлену голову, в якій легко всі, хто хоч раз бачив розбійника, пізнали голову де ля Марка по характерних щелепах, що скидалися на щелепи справжнього вепра, ім’я якого він носив[270].
— Крофорде, — сказав Людовік, тим часом як Карл, похмурий та засмучений, сидів мовчки. — Сподіваюся, що це один із моїх вірних шотландців завоював собі цю нагороду?
— Це Людовік Лезлі, государю мій, якого ми звемо Балафре, — відповів старий воїн.
— А він дворянин? — спитав герцог. — І благородної крові? Бо інакше наша обіцянка буде недійсна.
— Він просто бовдур чи стовбур, грубезна деревина, — сказав Крофорд, дивлячися на високу незграбну та розгублену постать лучника. — Але я все ж таки можу ручитися, що він паросток старовинного дерева Роджерів, а вони такі самі благородні, як найзнатніші родини Франції й Бургундії, Про їхнього родоначальника було складено вірш:
270
Ми вже зазначили анахронізм щодо злочинів цього жорстокого барона, і навряд чи треба повторювати, що коли б він справді і вбив єпіскопа Льєжського в 1482 році, то сам не міг бути вбитий під час оборони Льєжа, за чотири роки перед тим. Історичний Арденський Вепр, як його звичайно називали, походив із знатної родини і був третім сином Іоанна І, графа де ля Марка і Арамбера, і предком родини баронів де Люмен. Він не уникнув покарання за свою жорстокість, хоч воно відбулося в інший час і в інший спосіб, ніж про те оповідається в романі. Австрійський імператор Максіміліан забрав його в полон у місті Утрехті, де йому й відрубали голову 1485 року, через три роки після смерті єпіскопа Льєжського.