Тієї вересневої неділі синя «Побєда» з’явилася на хуторі не зранку, як зазвичай, а надвечір. Примчала, здіймаючи вже не куряву, а бризки води з калюж: удень пройшов рясний дощ. Гість був не один – їх вивалилося з автівки троє. Певно, прибули з якогось бучного застілля, бо всі ледве на ногах трималися, збуджено галасували й розмахували руками.
Страх, як холодний вуж, заповз у моє серце, скрутився й причаївся в ньому. Страх не за себе, а за Соломійку. Цей візит не віщував для неї нічого доброго.
Дуже вже вони підігріті, дуже вже нахабно поводяться. А той… Рипить чобітьми попереду, поспішає, аж спотикається, розбризкує калюжі своїми хромовими, з грюкотом відчиняє двері.
Серце моє обірвалося й впало донизу, у сіни, та й покотилося заляпаною їхніми чобітьми підлогою до хатніх дверей. Лежало біля порога й болісно прислухалося до того, що діється за ними. Я почав спускатися слідом за своїм серцем. Але забрьохані жовтим суглинком гості не затрималися в хаті: гримнули дверима зі світлиці, потім сінешніми, затупотіли, зачвакали по калюжах, зарепетували п’яними голосами.
Я вистрибнув назад на горище. Думав, що п’яна компанія пішла до автівки. Визирнув крізь причілкову солому, а там…
Господи, як ти міг таке допустити?! Як ти міг?! Соломійка в самій лише сорочці, розірваній на грудях, боса, з розпущеним волоссям, що пшеничним снопиком огорнуло її голі плечі, стояла біля криниці. Ще мить – і вона вже не біля, а над нею. Одна нога на дошці, припасованій для відер, друга – на краєчку зрубу, над самісінькими цямринами.
– Не підходь! – закричала у відчаї. – Калісію-у-у-у! Не підхо-о-о-одь! Бо скочу!
Але він не зупинявся. Біг, засапаний і розчервонілий, і його хромові чоботи рипіли на всю вулицю.
Гаряча хвиля накрила мене, засліпила, шпурнула з горища. Не пам’ятаю, як я рвонув на себе важку ляду, як перелітав щаблі драбини, як летів через подвір’я, розхлюпуючи босими ногами холодне моквиння[5].
Вони вже обступили криницю з трьох боків, ніби в облогу брали, і голосно сміялися. Найголосніше – він, Касько.
– Зупиніться! Не треба! Не треба… Не чіпай її, брате-е-е!
Оте «брате-е-е!» було моєю останньою надією зупинити його. Але він не зупинився. І ті двоє теж. Коли я вибіг за ворота, Соломійки біля криниці вже не було.
– Будь ти проклятий, Каїне! Що ж ти наробив?! – у відчаї закричав я.
Троє відсахнулися від колодязя, повернулися до мене, дивилися осоловілими очима, з яких потроху вивітрювався хміль. Враз зірвалися, підскочили до мене, схопили, повалили на землю, вивернули руки, били ногами в живіт, під ребра, у голову, майже непритомного потягли до автомобіля. Мені було байдуже. Я не відчував болю. Те, що вогнем пекло в грудях і розривало серце, не мало ніякого стосунку до цих ударів чобітьми.
– Ну як ти, зеленоока? Подрімала трохи? Рука не затерпла, сумку тримаючи? Добре-добре, не буду. На ось, попий. Та не кривись, як середа на п’ятницю. Я знаю, що гірке, знаю. Сам же заварював цю гіркоту, поки ти спала, сім трав до неї вкинув і три корінчики додав. Пий-пий, не кривися. Не цукерками ж мені тебе лікувати. Може, скажеш щось? На душі полегшало б. Мовчиш, не хочеш. Значить, іще не час…
Мордовія, Явас, табір суворого режиму. Десять років від дзвінка до дзвінка. І десять років тільки думки про втечу. Тільки думки й жодного, навіть крихітного шансу.
З Мордовії мене етапували до Воркути й кинули до шахти. Місяць я придивлявся та прислухався, а тоді взявся за свій план. Заховався в шахті, дочекався, коли всі вийдуть на-гора, уночі прокрався на вагонетку з вугіллям, зав’язав обличчя хусткою, щоб вугільна курява не забила дихальні шляхи. Так і дістався до колії. Добре знав із попередніх спроб, що з товарняка на станції сходити не треба: там уже можуть чекати всюдисущі охоронці пекла. Якщо зістрибувати, то тільки між зупинками. Підкотився до краю платформи, присів, випльовуючи з бронхів густу чорноту й хапаючи ротом повітря, відштовхнувся ногами й стрибнув у невідомість.
Чорний-чорнющий, летів крізь чорну ніч. Летів так довго, ніби перелітав з одного світу до іншого. Легко, як ніж у масло, ввійшов у якусь податливу крижану субстанцію й захлинувся нею. Обпечене холодним вогнем тіло на мить зсудомилося, а тоді розпрямилося, зарухалося, забоблялося, інстинктивно намагаючись виборсатися на поверхню: поклик життя не давав мені перетворитися на бурульку. Я й не зразу второпав, що опинився у воді. Уже пізніше виявилося, що вистрибнув із товарняка на мосту через Печору. На тому самому, яким мене недавно везли до Воркути.