Це було так несправедливо й так жорстоко, що мені хотілося стрибнути назад у Печору й не випливати більше з її холодних вод.
Після крижаної купелі, якою закінчилася моя втеча з табору у Воркуті, я потрапив до кам’яного мішка – видовбаної в камені вузької ями. Мене кинули туди голим-голісіньким і залишили без їжі й води.
Це було не перше моє знайомство з камерою в камені. Але, здається, цього разу мене хотіли остаточно згноїти в ній. Тримали два тижні. Тюремники з нетерпінням позирали на моє перетворене на напівтруп висохле тіло, на порепані до крові вуста, запалі щоки, запалені очі: вони чекали мого кінця. Та коли один із них штовхнув мене носаком під ребро, я плюнув йому на чобіт. Плювка, щоправда, не вийшло: за спеченими гарячкою губами – тільки терпкий, висохлий язик.
У мене не було страху, бо мене вже ніхто ніде в цьому світі не чекав, мені не було кого втрачати… Моє життя належало тільки мені. Я міг робити з ним що заманеться: тремтіти над ним, як лихвар над золотом, розбити його, викинути, продати. Але я вибрав обмін – життя на кілька днів чи навіть годин або хвилин волі. Я заклався, не знаю, з ким саме – з Богом, архангелом Михаїлом чи сатаною, – але заклався, що не помру ні в кам’яному мішку, ні на табірних нарах, ні на каторжній роботі. Останній мій подих буде не в зоні. Я мусів виграти цей заклад. Мусів – і край! І це додавало сили моєму напівзруйнованому тілу.
Після Воркути мене перекидали з місця на місце, ніби зумисне, щоб не зорієнтувався й знову не вибрався. А може, була така інструкція в їхній системі. За час тривалих табірних мандрів я перетворився з юного наївного хлопця на посивілого мовчазного чоловіка з гострим, наче різьбленим із каменю, упертим профілем і затятим поглядом.
Уже таким я прибув до Архангельської області. Нове старе місце… Сюди колись мене доправили з рідних Залісців і викинули посеред ночі з товарняка на сніг, тут, під Сольвічегодськом, я втратив маму й сестру, звідси розпочалися мої невільницькі блукання. Тепер це місце стало для мене сьомим колом пекла. Але саме тут судилася мені зустріч, яка перевернула все моє життя.
Про дивного в’язня, перед яким навіть охорона часом навприсядки ходить, мені розповіли вже на третій день перебування в зоні.
– Шишка кремльовська, хрєн московський! – сердито сплюнув дебелий кримінальник. – Аплюсини й лимони, гад, жере. А в мене зуби від цинги ходором ходять.
Чоловік років п’ятдесяти в такій же, як у нас, арештантській робі, насмішкувато примружив виразні чорні очі.
– Приходь – поділюся. Тільки матюки із собою не бери – від них лимони скисають.
Паханова братва загула незадоволено: авжеж, у бараці живе, на табірних нарах, для виду в зоні горбатиться, але норми з нього не питають. А посилочки з Москви одна за одною – з книжечками, марципанами там всілякими, он знову цитрусові пахнуть, аж їм животи зводить. Начальство табірне зубами скрегоче, але кусьнути цабе московське боїться. Може, він марципанами своїми з ним, тобто начальством, ділиться?
Я спочатку не йняв віри почутому: мало що блатні говорять. У тому, що поважне цабе може потрапити за колючий дріт, нічого дивного. У цій країні падіння з висоти пташиного польоту прямісінько в болото було справою звичною. Бачив я таких. Мало хто з них витримував, мало хто виживав.
Мабуть, правду кажуть: що вище злетиш, то нижче падати й легше розбитися. Але щоб комусь у таборі дозволено було їсти апельсини й навіть замовляти книжки?.. Це вже щось із царини фантастики. Та коли почув, що той москвич дає читати свої книжки іншим, вирішив і собі спробувати: дуже вже хотілося почитати.
– А-а-а, той самий впертющий бігун! Чув, чув! – Він примружено подивився на мене й простягнув руку. – Олексій Каплер, Олексій Якович. Кажуть, ти з України. Не з Києва часом?
– Ні, з Волині.
– А я з Києва. – Він іще раз пройшовся по мені зацікавленими чіпкими очима.
Мені аж мулько стало від того прискіпливого погляду, що ніби оцінював мене, запитував, чого я вартий.
– Ну що ти ніяковієш, як засватана дівиця? – поплескав мене по плечу Каплер. – То в мене професійне: я ж кіно знімаю, сценарії пишу, одне слово, митець. От і придивляюся до людей – хто на яку роль більше підходить. Думаю, ти міг би головним героєм у моєму фільмі бути.