– Та куди вже мені до кіна… А ви з Києва, значить. Чого ж тоді вас шишкою кремлівською називають? – здивувався я.
– А вони так називають? От босота! Бачиш, яка історія, любий бігуне. На цей милий курорт із дротяними узорами й морозяними ваннами я справді прибув зі стольного града Москви. Але на білий світ з’явився в не менш стольному граді Києві. Мій батько був купцем першої гільдії. Купцем першої гільдії! Розумієш? О, це тобі не фунт родзинок. Може, якби не революція, якби більшовики не викоренили купецтво як клас, то і я став би таким же, як Яків Нафталієвич Каплер. Торгував би собі помаленьку, грошенята рахував, у гості до поважних людей ходив би. Але… Та це неважливо. Головне, що з торбами по світу я після революції не пішов. А чому не пішов? Бо в мене голова на плечах. Бачиш, який казанок? Ось так. Кругом якраз такий театр розігрувався… Уся країна – суцільна сцена. То куди ж мені було йти, як не на сцену? От і став артистом. У п’ятнадцять років мав уже в Києві свій театр «Арлекін». А потім подався в кіношники. Кіно – це зовсім нове мистецтво. Це така сила! Запам’ятай: за ним велике майбутнє. Кіно я й підкорив Москву. Ну, може, не всю, – хитро всміхнувся Каплер, – але кращу її половину, жіночу, точно. Чогось вони налетіли на мене, як мухи на мед. То що б ти хотів почитати?
– А що у вас є?
– Усе, крім посібника з організації втеч із таборів. Поки мені пошта такого ще не доставила, пропоную для початку почитати п’єси Шекспіра. Чув про такого? Читав щось?
– «Ромео і Джульєтту». Польською мовою…
– Польською? – здивувався Каплер.
А коли дізнався про книжки з маєтку Брагіцьких, іще раз пильно обкинув мене своїм чіпким поглядом.
– У мене російською. Думаю, розберешся.
Книжку я буквально «проковтнув» за два вечори. Удруге Каплер зустрів мене вже як давнього приятеля, чи, скоріше, як сина свого давнього приятеля. У цього харизматичного чоловіка й справді була неабияка голова на плечах – у неї запросто могли б вміститися кілька енциклопедій.
Був він і артистом, і режисером, і кінодраматургом, і сценаристом. Словом, відомий чоловік, популярний. Та й не тільки жінки його, видно, любили – влада теж полюбляла, інакше б не нагородила Сталінською премією. Звісно ж, за фільми, які прославляли ту саму владу. Тож мусіла вона берегти свого пестунчика як зіницю ока й не давати й порошинці впасти на його голову. Чого ж тоді звалилася на ту голову ціла брила кам’яна?
Виявилося, усе через кохання. Донька Сталіна Світлана так закохалася у свого кумира, відомого серцеїда й улюбленця багатьох «вершкових» москвичок, що голову втратила. Зате сам генсек знавіснів, коли дізнався про об’єкт її захоплення. «Та ти на себе в дзеркало подивися! Потрібна ти йому! А як уже так закортіло в когось закохатися, то могла б собі росіянина знайти, а не жида!» Сталін ненавидів євреїв. До того ж вважав, що Каплер тільки захопився його Світланою, але ніколи її по-справжньому не покохає, а це боляче било по хворобливому самолюбству кормчого. Він був переконаний, що цей роман його доньки з Каплером наче пляма від бульйону на його генсеківському френчі.
Щоб раз і назавжди покінчити з цим, Сталін нічого нового вигадувати не став, а зробив те, що звик робити з усіма неугодними, – відправив доньчиного кумира на північні простори СРСР, щоб не морочив їй серце, а йому – голову. Але слідом за суворим рішенням Сталіна надійшла до табору вказівка не забувати, що це не звичайний в’язень, що за ним у зоряній Москві сохне сама Світлана Йосипівна, тож опальному лауреатові Сталінської премії має бути чимало дозволено.
Може, і справді в серці Каплера віднаходило якийсь відгук те, що я також з України, де народився й він. А може, зацікавив я його своєю любов’ю до книжок. Як би там не було, а взявся він учити мене всього, що знав сам. Знав він багато, але не покладався тільки на свою пам’ять – замовляв у Москві книжки. І наука в таборі просувалася темпами – куди там університетським! Антична і європейська література, історія й зокрема історія культури, психологія творчості, кінодраматургія, режисура… Усе це мій молодий мозок, нагло відлучений від навчання й спраглий до знань, жадібно вбирав у себе, як суха губка – вологу.
– Вийдеш на волю, приїжджай до Москви – я тебе до свого інституту влаштую, будеш кіно знімати чи сценаристом або актором станеш. А як не буде мене в Москві… Всяке може трапитися… Усе одно поступай вчитися. Ти маєш і розум, і характер. Запам’ятай: освіта дає людині відчуття свободи. А вчитися тобі після нашого табірного університету буде дуже легко, – сказав він якось після чергового заняття.