– Ну що, нєвєста з тілі-тілі-тєста, підросла? – реготнув до Марійки той самий, дебелий. – Я ж тоді казав, що ми тебе оставляємо, але поки що. От тепер приїхали сватати. Брат твій женишка тобі підшукав. Знаєш, як звати його, женишка тоєсть? Сибір. О, то пацан шо нада! Крепкий, здоровий, як бугай, тільки холодний дуже. Ну нічого, ти ж гаряча, розігрієш його, так сказать, розтопиш своїм пламенним серцем його вічний лід. Ха-ха-ха… Ну що ти носа вернеш, чого кривишся? Сибір тобі не нравиця? Понравиця, полюбиш, як миленька. Ще не такі полюбили.
Посватали нас аж у Сольвічегодський район Архангельської області.
Привезли вночі, висадили в засніженому полі під величезною чорною підковою лісу. Мороз аж шкварчить. Сплюнеш – а на сніг не слина, а крижинка падає. Мама, така знесилена довгою дорогою, що й говорити вже не могла, прошепотіла нам із Марійкою, щоб ми бігали або хоч ходили, ходили й не зупинялися. Сама вона вже не мала на те сил. Ми всю ніч бродили слідом за такими ж, як самі, виснаженими, напівпритомними, бродили по колу, утоптуючи сніг і зігріваючи себе рухом. Страшенно хотілося зупинитися, упасти на рипуче білосніжне простирадло поля й заснути. Сон марою волочився за нами, чіплявся за руки, гирями зависав на ногах, солодко цілував у повіки. Хтось, бувало, і піддавався тим поцілункам, а тоді падав, мов підкошений. Коло на мить сповільнювалося, піднімало свою ледь теплу загублену ланку, ставило на ноги, здмухувало з неї важкий наліт сну та снігу, приводило до тями, прилаштовувало до себе й рухалося далі. Адже зупинка означала смерть.
Тільки-но засірів ранок, коло розпалося й потягнулося на звуки вантажівок, що загуркотіли від лісу. Ті, хто не ходив у колі, уже не почули рятівних звуків автомобілів, не підвелися зі снігу. Ми вкинули мерзлі трупи в обледенілий кузов однієї з машин, в інші сіли живі. Ох мамо, мамо… Нащо я дозволив вам тоді заснути?!
Марійка відійшла за рік. Кашляла дуже. Коли табірний наглядач виштовхував її того ранку з бараку на лісоповал, вона аж палала, а привезли сестру звідти холодну як лід. Я дивився на неї й навіть плакати не міг – щось клекотіло в грудях, і сльози згоряли в тому клекоті, не докотившись до очей, – тільки стискав кулаки й потай присягався, що нізащо не залишуся тут. Нізащо! Навіть якщо мені суджено буде вирватися на волю лише на день чи й на годину, а далі загинути, усе одно втечу.
Думка про втечу не полишала мене ні вдень, ні вночі. Вона стала тим маленьким невидимим двигунчиком, який щоранку заводив моє тіло, піднімав його з дерев’яного лежака, гнав по артеріях кров і наповнював це сіре, гнітюче життя сенсом. Мозок уперто прокручував варіанти втечі, а очі никали мерзлою землею, ніби сподівалися побачити в ній якийсь потаємний хід, який би вивів мене на волю. Якось між високими штабелями дров та купами обрізаного гілля з повалених дерев мій погляд наштовхнувся на невеличку довгасту ямку розміром із дерев’яні ночви. Ямка неглибока, але таку сухоребру здихлю, як я, вона повинна була вмістити. А якщо зверху ще й чимось прикидати… якщо закидати, скажімо, дровами… а під дровами ж можна дихати…
Спочатку я обмірковував, кого б попросити про таку незвичну послугу. Але мій насторожений внутрішній голос підказував, що довіряти не можна нікому. Чекав дня, вибирав сприятливу мить, коли поблизу заглибини нікого не буде і я зможу прокрастися між штабелями, покласти в неї своє згорнуте калачиком тіло й попливти в ній, як у човнику, нестримною течією часу.
Така мить настала. Зміна добігала кінця. Насувалася негода. Рвучкий вітер поквапливо наганяв темні отари хмар, сутінки щільно огортали ліс, біля ділянки із залишками вирубки ні душі. Я прокрався до того рівчачка, влігся в ньому, гачкуватою гіллякою потягнув на себе складену поруч купу полін – дров’яна стіна посунулася на мене, упала, мало не прибила своєю вагою. Але я й не ойкнув. Лежав, вдихав п’янкий запах соснини й чекав, коли лісоповал спорожніє. Тільки-но через продухи між полінами темно глипнула ніч, вибрався з-під завалу, прислухався й кинувся навтікача. Вирішив: треба бігти, бігти й не зупинятися, щоб добратися якомога далі, поки не спохопилися. Години за дві був уже біля колії, видряпався на платформу, вантажену лісом, і причаївся. Від радості, що таки зумів утекти, аж не тямився. Але доїхати вдалося тільки до Сольвічегодська. Звідти назад у селище під конвоєм.
– Тебе зразу пришльопнути, як собаку, чи трохи помучити? – дихнув мені в обличчя перегаром Одноріг і націлився в мене оброслою чорними волосинами бородавкою, припасованою прямісінько над переніссям.