Того недільного ранку я прокинувся від сердитого чмихання автомобіля. Визирнув обережно – біля обійстя розверталася синя «Побєда». Ось вона, здійнявши хмару куряви на дорозі, хвацько пришвартувалася перед самісінькими ворітьми. Високий молодик з акуратною стрижкою, у начищених до блиску хромових чоботях впевнено відчинив хвіртку й попрямував через двір. Я чув, як він радісно привітався із Соломійкою, як вона запросила його до хати. Який знайомий голос! Та це ж… Господи! Касько! Як він за ці роки витягнувся, змужнів! Яким красунчиком став! Я на мить забув навіть про той застережливий холодок, який завжди відчував при рипінні хромових чобіт, вибрався зі своєї тісної схованки, стрімголов перекотився через копичку запашного сіна, скочив на ноги, нагнувся над лядою, рвучко підняв її.
– Ка…
І не договорив. Кров раптом шугонула мені в голову, і перед очима попливли червоні кола.
– …їне!
Я знав ці рядки! Дуже добре знав! Ще б пак! Це ж я сам їх написав. У тому зошиті… Тому самому, який так загадково зник тоді, у педшколі, і з якого було вирвано той злощасний аркуш, через який мене відправили в товарняку до Сольвічегодська. До Сольвічегодська, у мерзлій землі якого залишилися мама й Марійка. «Соломія!/І серце зрадіє!..» Цей вірш я написав для Соломійки. Написав, та так і не прочитав ніколи!
Я стояв, наче блискавкою вражений, – тримав у руках ручку ляди й не знав, що з нею робити, не міг ні розігнутися, ні дихнути. А в сінях знову рипнули чоботи й почувся сміх.
– Ну ти подумай, добре подумай, Соломійко! Чого тобі в сільській школі киснути? А з райкому комсомолу знаєш як можна стрибнути? На самісінький Олімп! Мені обіцяють підвищення. І ти за мною піднімешся. Та ми б із тобою!..
– Та чи я зайчиха, щоб стрибати? – сміється Соломійка.
– А хіба я писав би такі вірші для зайчихи?
Це він писав?! Це він?!! А грім би його вбив!
– Ти… Ти… для мене все, – чулося із сіней. – Ну навіщо таку красу на хуторі ховати? Для кого? Кращого за мене все одно не знайдеш. Даю тобі тиждень на роздуми – і…
Я чув його важке дихання, чув, як Соломійка пручається. Мозок накрила гаряча хвиля, і він уже не міг керувати моїм тілом, воно не слухалося його, тремтіло від гніву й аж корчилося від бажання вбити того прилизаного в хромових чоботях. Я рвонувся донизу. Але не встиг: він пішов, голосно гримнувши дверима й насвистуючи якусь веселеньку мелодію. Соломійка розкинула руки й затулила собою сінешні двері.
– Зупинись! Отямся! Що ти надумав?! На себе погибель накличеш! А я? А моя мама?
Він приїхав рівно за тиждень – у неділю, о такій же порі. Знову колеса «Побєди» гонорово здійняли шлейф куряви й завмерли біля хвіртки. Знову гість, порипуючи чобітьми, ходив хатою й переконував Соломійку їхати до міста. Знову читав їй вірш. Інший, але з того самого зошита… З того самого… І знову обіцяв приїхати.
Він приїжджав, поки не перечитав усі мої вірші. Після кожного його від’їзду Соломійка плакала. Тулилася до мене й говорила про лихе передчуття, про якісь тривожні віщі сни, про те, що можна було б кудись утекти, може, навіть завербуватися на Донбас – туди вже кілька хлопців і дівчат із села виїхали, щоправда, добровільно-примусово. Соломійці страшно подумати про той Донбас, про шахти, про те, що доведеться попрощатися з хутором, зі школою. Але ще страшніше залишатися.
– Ми ж не злочинці якісь, щоб ховатися все життя, – благально заглядала мені в очі. – Мені так хочеться вийти з тобою на люди. Так хочеться народити дитинку. А там, на новому місці, можна було б одружитися й жити собі щасливо.
Я пригортав її до себе, спивав солоні сльози з її горіхових очей, вдихав любисткові пахощі пшенично-русого волосся, обціловував її з голови до кінчиків пальців. Казав, що готовий хоч на край світу, аби тільки з нею, зі своєю Соломійкою. Але це не так просто: потрібні документи, і не просто документи, а на інше прізвище. Без них же ніде й кроку не ступиш. От тільки як їх зробити? Вирішили шукати потрібну людину.
Соломійка вийшла на вчителя малювання із сусіднього села. Подейкували, що Григір Пушкарук працював у повстанській друкарні разом зі знаменитим графіком на псевдо Бей-Зот, який перед війною вивчився на художника аж у Варшаві, а під час війни друкував газету, усілякі листівки з відозвами, а як треба було, то й липові посвідки повстанцям виготовляв. Це вже в сорок четвертому Григора Івановича взяли до Червоної армії, з якою він пройшов до самого Берліна. Повернувся звідти з медаллю на грудях. Якби не вона, не допомогли б ні штурм Берліна, ні два важкі поранення. Григір Іванович пообіцяв допомогти. Пообіцяв, але не встиг.