Выбрать главу

Олесь УЛЬЯНЕНКО

КВІТИ СОДОМУ

Роман

Посвячується Володимиру Тихому

1. Оксамитові очі демона

Ми порубали Тоцького на шматки. Замочила його Мама, а потім пішла. Ми акуратно складали впоперек та вздовж до ящика з-під телевізора його бренні останки. Ящик приніс я. Довелося довго шкребтися в прикарабку витрушуючи всіляку шлоїбень, а Макс уже кричав крізь сонячну кушпелінь:

— Ти що там дрочишся! — двома пальцями Макс затискав сигарету. Міцний «галуаз» без фільтра. Такі курить Ален Делон. Я сам його, Макса, навчив. Але, якщо чесно, то фіг його знає. Воно так буває: підчепиш якусь заразу від когось, а потім лікуйся і доводь, що саме воно твоє. Це я точно просік. Еге. Макс повернувся боком, і тінь сховала його. Потім я побачив змах його руки. Щось чвакнуло.

— Блядь, а що робити з головою?

На тій стороні вулиці годинник відбив дванадцяту. Чомусь запетрилося в голову, що всі ми кудись ідемо, назавжди, але кожен, блядь, як Тоцький, намірив собі охєрєнну купу часу.

— Шо… шо… — потягнув я, прилипаючи поглядом на той бік вулиці, де люди бджолами снували сірим асфальтом.

Макс повів плечем; кисть його руки розквітла на сонячному промінні трояндою. Пальці стискали пожовтілий від юшки недопалок. Да, до цього не звикаєш. До чужої смерті. А знаєте чому? А тому, рідненькі, що ми бачимо лише чужу. Своя-то приходить — ку-ку, і ти десь там, де весело або дуже хуйово. Нічого не попишеш. Я філософ. Жратва і філософія — моє кредо. Не думайте, що я такий дурний.

— Кінчай своє гівнилово, — сказав я.

Макс підвівся, тримаючи за патли усміхнену морду Тоцького.

— Шо, блядь, питаю, робити з довбешкою?

Я закурив і, напевне, з точки зору Макса, недоумкувато подивився на обидві голови. Тоцького і Макса. Або на Макса і Тоцького. На яку голову краще і зручніше дивитися: мертву чи живу, живу чи мертву? А?

— Поклади до ящика.

Макс сплюнув під ноги.

— Та, блядь, не влазе.

— Не знаю тоді. — Я почухав яйця, потім потилицю: м-да. — Шо, завелика?

Макс підкурив ще одну цигарку.

— Угу. Напевне.

Макс знову харконув під ноги, показав голові язика.

— Не плюй на підлогу. Чорт тебе їби! — несподівано мене прорвало. — Що завелике? Га? Чого рячишся, мов придурок? Відповідай.

Макс з чмакотинням опустив голову Тоцького на мокрий поліетилен.

— Напевне, ящик, — тихо сказав. — Тєлік-то тридцяти-шестидюймовий. Цей грьобаний тєлік. Він винуватий. Да!

Годинник на вежі видав температуру. В небі висіло кілька птахів. Нерухомість світу поєднує тебе зі смертю. А ще люди, які невідомо чого снують туди-сюди.

— Треба щось вирішувати.

На широчезному балконі зайцями бігали сонячні тіні.

— Тєлік на тридцять шість дюймів? — запитав я.

— Я не капелюшних справ майстер. — Макс довго зизив оком через праве плече. У нього собачий погляд. Як у хорошого собаки. Нічого поганого. — Думай, ти у нас краще кип'ятиш черепушкою.

— Значить, так… Витягуй ковбаси…

— Шо-шо? Які ще, в хуя, ковбаси?

Годинник проквакав рекламний ролик. Макс відригнув.

— Ти ходив на «Любе»? — спитав Макс. — По-моєму, їхній той, основний, справжній мужик. Га? Як ти думаєш? — Потім вилупився на рекламу, де якась руда лахудра натягувала купальник. — Блядь, а я б їй вжарив. Га?

— Я тебе, ідіот, запитую: кишки повитягував?

Макс надув губи, він завжди надував їх, коли починав ворушити кеглями.

— Да? Ну да… Не помню…

Ми повернулися і стали вивантажувати ящика. Витягував усі ці причандали Макс, а я чекав, коли проб'є годинник. Макс якраз розкладав нутрощі Тоцького на підлозі, як двері у передпокої рипнули і почулися легкі, сомнамбулічні кроки. Макс роздявив рота, завмер. Наче пес, котрий хотів гавкнути, а побачивши лева, наклав під себе купу. Печінка Тоцького ляпнула разом з дверним замком. Тільки з'явилася голова, я зацідив кулаком. Потрапив під ліве око. Ми схилилися зі знанням діла над прибульцем.

— Баба, — сказав Макс.

— Угу…

Макс, висолопивши язика, зробив коло над жінкою в сріблястій сукні. Вона лежала на животі, витягнувши наперед руки. Макс відійшов до свого робочого місця. Став спиною. Я нахилився і повернув їй голову руками. Обличчя у неї було блідим, з чорними дугами брів. Жінка ще встигла бликнути на мене зеленими оксамитовими очима і відключилася. У неї все при собі. Не так як у тих бабів, що вроді б і все тіп-топ, а нема за що зачепитися. Але не на мій смак. Я люблю блондинок. Холодних та недоступних, а дивись, дає так, що срать просто хочеться від щастя. І очі в неї неймовірно красиві. Така як психоне, що такса тобі, — може і горлянку перегризти.