— Класна баба, да? — вирік Макс. І я вже почав підозрювати масінький бунт. З ним це раз на десять років трапляється. Кеглі починають працювати неправдоподібно швидко.
— Я не люблю таких, — сказав я. — Вона худа. Хіба що срака… Як у моделі…
Макс ще раз оббіг навколо тіла.
— Шо з нею робити?…
Я витягнув мобілку, але не вмикав, а продовжував дивитися на жінку. Цікаво, подумалося, як вона виглядає в очах собаки, як за нею спостерігає риба, і, взагалі, що відчувають трухняві лахудри, коли бачать її задницю.
— Лу, — знову забекав Макс. — Лу, ти трахав у жопу бабу?
— Угу… — Я ще дивився то на її зад, то на мобілку, а Макс відступив до робочого місця і потягнув до себе потрухи Тоцького.
— Я придумав, — видав Макс пророчим голосом.
— Ну і…
— Я трахну її в очко.
— Ти ідіот.
— Не називай мене ідіотом. Ти трахав бабу в очко, а я ні. І не називай мене ідіотом… Ідіотом… А то, то, то…
— Що так, а? — піддрочив я його.
Макс присів і втупився у її задницю.
— Згрібай, сучара, ковбасу цього виблядка і неси до ванної! — почав заводитися я.
Але Макс уже оглух і онімів, і став навкарачки, і задирав уже бабі плаття.
— Бля. Ти тільки поглянь… На ці ноги… Як у броллєра… Ти колись бачив таке… — Очі у Макса ворушилися як у скаженого бика. — Ух ти! Чорт… Ох!
Цей гунявий уже залазив на неї.
— От же… От же… Не пролазе… Очко як у целки…
Він встав, поплював на руки і прийнявся з не меншим азартом запихати свій хєр в задницю новоспеченої подруги. Дамочка застогнала, дриґнула ногою, здається, лівою.
— О! Півшишки загнав… О! Ще, манюся… Розслабся… О!
Дамочка прийшла в себе і запручалася. Макс професійно тріснув її тричі по черепку, здається, розбив, і продовжував працювати, хрюкаючи, пускаючи фонтани щасливої піни. Я набрав по мобільнику Маму. І як тільки вона озвалася, цей ублюдок кінчив, як кінь, завалився на бік, голосно бецнувши ял-дою об підлогу. Мама відповіла не відразу. Мама пирхала, і я бачив перед собою порепане обличчя, вузькі монголоїдні очі, вірніше — одне. Друге у Ma було скляним.
— Лу, ти? Що трапилося? — запитала Мама.
— У нас проблема, Ma.
На тому кінці міста, десь під Ірпенем, я почув, як голосно сьорбнуло повітря.
— Ну…
— З'явилася його подруга.
— А він?
— Він кусками в ящику.
Сьорбнуло ще раз.
— Кусками?
— Макс трахає цю…
За трубкою хрюкнуло.
— Бісів відморозок. А той червоний ящик?
— Ми ще його не знайшли.
Тут я побачив птахів, дуже багато птахів, що аж темнів горизонт і тіні зникли у місті й над ним. Ноги стали такими легкими, що не змогли витримати тягар тіла. Я сів на стілець.
— Чого мовчиш, Лу?
Я продовжував мовчати і слухати у рурку хрипіння Мами. Жінка так і лишалася лежати із задраною сукнею, а Макс уже сидів. Він сказав, дивлячись на свою ялду:
— Блін. Ух ти! Глянь, він ще стирчить.
Я облизав губи, що в одну мить пошерхли. Мама сопіла на тому кінці світу.
— Він стоїть. У-у-у! Я її ще раз трахну? — Обличчя його якось просвітліло, хитро, як у веселого дебіла, зморщилося.
Макс дав шарабана ялді і сказав:
— Може, ми заберемо її з собою?
Мама закашляла на тому кінці дроту, а знадвору зашурхотіло. Деньок сьогодні видався ще той, як затхла вода в акваріумі, коли ще не взялася жабуринням. Світло плавало у повітрі мов сміття. Несподівано закрутило зуби, пломби в зубах, пеньки. Потім я знову побачив птахів. Таких птахів я зроду не здибував. Птахи висіли в цій небесній багнюці. І я бачив замість пір'я чавунного кольору луску, бірюзові очі, метрову опаш розкиданих крил, і повітря, і туман, що обтікав крила. Хєр зна шо…
— Не знаю, — тільки й відповів я.
— Що ти лепечеш, — заверещала Мама на тому кінці. — Найдіть ящик і вшивайтеся звідти.
— А дівчина?
Ящика ми не знайшли. Пляшки з кислотою Макс переплутав з оліфою, тому бренні рештки Тоцького він, як тяжкий гріх, тягнув на горбу. Мама наказала замочити Макса. Я йшов і важко дихав у спину Максу, намагаючись зщепити дві задачі — йти, а ще думати, як замочити Макса. Надворі випав легенький сніг, сутеніло, погода нагадувала швидше осінню, аніж зимову. Було багато дівчат. Це теж заважало думати. Макс зупинився і поставив ящик на сніг.
— Не зупиняйся, ідіоте, — визвірився я.
— Ти чого! Бери і сам неси.
— А хто поставив машину за чотири квартали?!
— Хіба це багато? — Макс підкурив «галуаз».
Я задумався, підраховуючи кілометраж. Нічого не виходило. Я метикував, як почати. Нарешті зважився.