Восени страшна хвороба відступила від села, жовніри пішли. Родичі з навколишніх сіл почали приходити та шукати своїх: деяких знаходили ще живих по хатах, а кого вже тільки на цвинтарі, під земляним горбочком. Чоловік Катрусин трохи оклигав, потихеньку встав, до господарства заходився. Отак і пережили лиху годину, дякувати Господу.
Хлопчик той став дорослим, поїхав до міста, вивчився, одружився. До села приїздив з молодою дружиною та маленькою донькою. Вовків коло села давно вже не бачили, а у місті — тим паче, бо там — «цівілізація»! Про голодні роки пам’ятали вже тільки старий дід-пасічник та його мати, яка прожила більше ста років і зовсім втратила зір. Але хлопчика того, що село врятувало від смерті, пам’ятала добре. А він не забував відвідувати її, коли приїздив до села.
Минали роки. Вмер пасічник, вмерла його мати. Померли батьки того хлопчика, який і сам вже став старим. Врешті і він помер у місті. Помер у біблійному віці, насичений життям, бо любив життя, їв його, дихав ним, хапав у жмені та в обійми, від повноти життя навіть боровся з ним, як патріарх колись боровся з янголом. Доросла дочка, хоч і сумувала за ним, та згадала стару історію про вовків. Бач, не з’їли його вовки — не судилося.
Життя спливало спокійно та повільно. Але щось знову сталося із зірковим механізмом, чи просто достигли отруйні плоди на ланах часу — знов настала лиха година на землі. Дочка, Олена, на той час вже залишилася зовсім сама, і закинула її доля до чужого села над річкою, де було затишно навіть у недобрі часи. Єдине лихо — люди покинули той край, хати стояли порожні та поволі руйнувалися. Жили там на горищах похмурі сичі, на подвір’ях скакали маленькі жабки, а подекуди і гадюки грілися на старих сходах, якими вже ніхто не ходив. Та що там! У лихі часи аби пережити, перебути, перетерпіти. Жила вона сама, виходила тільки зрідка — до магазину у сусідньому селі — за хлібом, та до станції — за новинами. Через кілька будинків від її хати жила бабуся. Все вона знала. Коли дощ піде, коли відлигу чекати. Казала, що собака її вночі порвав ланцюга та десь бігає по селу і не хоче повертатись. Ще казала, що дві собачі голови знайшли біля річки.
Одного разу Олена затрималася у сусідньому селі та повернулася, коли трохи смеркалося. Вже стала відмикати двері, як почула, що хтось ходить у садочку поруч із хвірткою. Чути, як кущі тріщать. «Хто там? — погукала ніби голосно. — Ось я зараз людей покличу!» А сама ж знає, що до найближчого міста, де люди, півгодини машиною їхати. Ключ у замку за щось ніби зачепився, чи то руки тремтіли, може. А хтось усе наближається до хвіртки у штакетнику та мовчить, тільки ніби чи то дихає, чи то ніби гарчить стиха. Нарешті двері відчинилися, Олена вбігла додому. Електрики там давно вже не було. Запалила свічку. Трохи заспокоїлась. Зателефонувала знайомій, яка жила у місті. За розмовою і сміялася вже. Молока випила та вклалася спати.
Вранці вийшла на подвір’я. Сонечко світить, пташки співають, малина достигла. Пішла по малину. Зайшла до глухого кутка садочка, де травою все заросло. Раптом побачила велике лігво, ніби там довго хтось вовтузився, бо трава втоптана та аж суха. Це було якось жахливо. Здавалося, що хтось дивиться на неї з чагарника на межі. Швиденько повернулася додому. Треба було їхати до міста у справах, отже ніколи думати про страшне, примарне. Тут і дійсних жахів вистачає.
Олена поїхала до міста і, владнавши справи, зайшла до лікарні, бо кволе серце трохи боліло та завмирало. Після обстеження лікар залишив її на кілька днів на лікування. Маленька палата була порожня, бо і у місті людей було вже мало, більшість виїхали до інших країв. Крізь великі вікна без порть’єр до палати вільно заходило сонце. Олена лежала та гортала журнали, книжки, газети. У місцевій газеті вона прочитала, що до села, де вона мешкала, прийшли вовки. Бачили вже цілу зграю під мостом, у заростях понад річкою. Я не забобонна, казала вона собі, але здається мені, що вовки прийшли по своє, обіцяне: я ж бо тієї крові, що і батько.
Лікар дуже дивувався, що стан здоров’я Олени замість поліпшуватися — значно погіршився. Щось із нею коїлося дивне. Ніби десь далеко її думки; ніби з кимось потай розмовляє. До лікарні завітав панотець, щоб сповідати одного тяжко хворого. Лікар розповів отцю про дивну пацієнтку. Той став з нею розмовляти.
— Чи вірите Ви, що спасіння маєте вірою?
— Так, отче.
— Чи впевнені Ви, що душа Ваша відлетить на небо?
— Так, отче. Але як же душа моя промине ту зграю вовків?
— Яку зграю, дитя моє?
— Ви ж бачите, скільки їх на небі — тільки очі світяться вночі!
За день Олена мала повертатися додому. А вночі вона померла, зупинилося серце.