Король і королева ревно оберігали свою реліквію, суворо забороняючи вивозити її за межі парку. Так само чинили і їхні наступники, й чарівна квітка, понад шістдесят років перебуваючи у двірцевих садах Іспанії, для сусідніх країн залишалась невідомою.
Лиш наприкінці XVII століття Європа належно поцінувала екзотичну рослину. Це сталося після того, як австрійська імператриця Марія-Тереза уперше побачила білу, мов срібло, декоративну камелію. Квітка невимовно сподобалась. Її негайно передали в оранжереї, де вона швидко розрослась.
Далі — бельгієць Ван-Кассель, засновник Королівського товариства землеробства в Генті, незвіданими шляхами діставши рослину, довго приховував і оберігав свій скарб у величезній, занадто жаркій теплиці — тут вона й пропала.
Щасливішим експериментатором став інший бельгійський садівник — Ван-Вестен. Придбавши срібну камелію, він дочекався її цвітіння.
Минуло небагато часу, і квіти японської камелії захопили багатьох садівниів, кожен намагався стати володарем дивовижної рослини, внаслідок чого за один живець якого-небудь сорту люди платили великі гроші. Серед таких любителів особливо виділявся багатий бу-лочник із Гента — Мортьє.
Він скупив усі рослини, які тільки міг. Ретельно вивчаючи й застосовуючи найкращі методи щеплення, Мортьє одержав кілька надзвичайно красивих гібридів камелії, серед яких особливо виділявся рожевий варіант із назвою «Maiden blush» — «Дівоча кров».
З цього часу Гент перетворився на постачальника камелії для усієї Європи, й залишався ним упродовж п'ятдесяти років.
Загальне захоплення чарівною квіткою не поминуло уваги й літераторів. Так, бельгійський поет Норберт Корнеліссен написав у 1820 році казку, що мала грайливу назву «De fatis Cameliae japonicae lusus poeticus» («Про долю Камелії в Європі — поетичний жарт»).
Дія відбувається на Олімпі, де боги, звісно, відзначалися не меншою вразливістю у своїх захопленнях, аніж прості смертні. Якось Амур, пустуючи, вдався до пересудів про свою матір Венеру, і та, у великому гніві, наказала Граціям, нянькам бога кохання, покарати його різками з троянди. Нехай, сказала вона, у нього надовше залишиться спогад про його недоречну балакучість.
Дізнавшись про небезпеку, Амур стрімголов кинувся до богині Флори, благаючи якщо не зовсім позбавити ганебної покари, то хоч зробити так, аби вона не була такою кривавою. Тоді Флора прикликала Зефіра (легкий вітерець) й розпорядилась чимскоріш летіти в Японію й принести звідти японську троянду.
— Ти впізнаєш її одразу,— мовила Флора.— Вона вкрита блискучим смарагдовим листям, квіти схожі на дику троянду й гарно пахнуть; але рослина має ту особливість, що позбавлена колючок, і той, хто зриває її, не наражається на небезпеку поколоти собі руки. Боги назвали квітку «Anacanthis» (позбавлена колючок), а люди — «сасан-ква» (Sasanqua)..
Не довго думаючи, Зефір рушив у дорогу й через кілька годин приніс ту рослину. Вона вся була всипана квітами. Коли Флора передала її Граціям як різку для Амура, ті лиш усміхнулись. Та діяти нічого — треба карати пустуна, і вони покарали його так ніжно, що не залишили на тілі найменшої подряпини.
Дізнавшись про це, Венера дуже розгнівалась, тепер уже — на троянду без колючок, позбавила квітку чудесного запаху й визначила: рости їй лише в Японії.
Ось тому ця троянда залишилась невідомою на землі Олімпу і для всієї старої Європи, аж поки її не визволив з полону єзуїт Камель.
У Франції камелія з'явилася в 1780 році, тривалий час її вважали чайною рослиною. А перші розквітлі зразки побачили тут лише в 1800 році.
їх одержала дружина Наполеона І імператриця Жозефіна від голландського негоціанта Ван-Герда — великого поціновувача квітів. Він привіз два кущики як подарунок, висловлюючи вдячність за сприяння голландській торгівлі. Один із них мав червоні квіти, а другий — білі.
Наступного року той же Ван-Герд надіслав імператриці до її улюбленого ботанічного саду замку Мальмезон цілу партію екзотичної рослини. Камелія там чудово прижилась і щороку прекрасно цвіла.
Згодом у садівника Куртона в Парижі вона так дивовижно розквітла, що сюди, здавалося, прийшло все місто, аби поглянути на цю розкіш. То були, в основному, великі, двадцять п'ять футів висотою, дерева, а найбільші з них подарувала йому імператриця Жозефіна.
Проте, роздаючи квітуче дерево усім, хто цікавився ним, найкращі зразки вона залишала у своєму саду. І коли після смерті Жо-зефіни все майно замку Мальмезоц, згідно з її заповітом, реалізували на користь бідних, то лише за камелію одержали 20000 франків,