І ось тепер, коли двоє закоханих розлучаються, то на прощання дарують одне одному незабудку — мовчазний символ пам'яті й вірності.
Познайомимось також з австрійською легендою:
«Багато років тому наречений з нареченою пішли на берег Дунаю гуляти. Раптом юна дівчина побачила край стрімкого берега невідому їй раніше чарівну квітку й захотіла дістати її. Хлопець одразу ж нагнувся і зірвав квітку, але цієї миті нога його ковзнула, і він, зірвавшись, впав у річку. Місце виявилось глибоким, а допомоги — ніякої.
Марно нещасна дівчина волала про допомогу, а юнак боровся з течією, намагаючись утриматися на воді,— ніхто не відгукнувся. Ось голова його ще раз — востаннє — з'явилася над водою, хлопець встиг лише крикнути своїй коханій: «Не забудь мене!» — і пішов на дно. Коли ж через кілька днів знайшли його тіло,— у стиснутих судомою пальцях була та ж злощасна рослина.
Юна дівчина, гірко плачучи, поховала нареченого, а на його могилі посадила квітку з берега Дунаю, яка відтоді й має назву, складену з останніх слів юнака».
Ця сумна історія стала темою відомого вірша німецького поета фон Платена.
Нарешті, ще одна старовинна німецька легенда пропонує свою версію походження романтичної назви:
«Жили-були колись в одному лісі хлопчик та дівчинка. Мешкали вони самітно у справжній глухомані, постійно гуляли разом і згодом міцно покохали одне одного. Та юнак несподівано зібрався в дорогу, захотілося йому подивитися на світ.
Сумно проводжала дівчина друга дитинства через високий буковий ліс мимо похнюпленої фіалки, повз веселий кущ глоду, аж до узлісся.
Тут вони раптом побачили темно-сині, схожі на великі сині очі, квітки. Болісно розлучаючись, юнак і дівчина зірвали по квітці й передали одне одному на згадку, запевняючи, що збережуть пам'ять про свої стосунки, і як тільки їм стрінеться десь ця квітка, кожен зірве її на підтвердження того, що не забули.
Як пообіцяли, так і чинили.
Минули роки, довгі роки. Він все ще не повертався, а вона перетворилася на сиву бабусю. Знову настала весна, і ось колишня дівчина, тепер — стара бабуся рушила через високий буковий ліс, мимо похнюпленої фіалки, повз веселий кущ глоду на узлісся й несподівано зустріла там якогось старого, такого ж сивого, як і сама.
Вони зрозуміли, що незнайомі. Але на узліссі росла синя квіточка. Обоє нахилилися, щоб зірвати її, їхні руки стрілися, й старі, заливаючись слізьми, впізнали одне одного, а також переконалися, що зберегли вірність, оскільки ніхто з них не забув даної обіцянки.
І з того часу маленьку синю квітку називають «незабудкою».
Ось така низка легенд і переказів про походження назви цієї чарівної квіточки. Але, скоріш за все, ім'я її — від кольору синього неба, бездонного й нескінченного. Там містичний розум віруючого завжди намагався відшукати майбутнє місцеперебування своєї безсмертної душі; оскільки не варто забувати, що в людині — вічно жива думка про безсмертя, як виконання величної обітниці, вкладеної до її серця Творцем. Обіцянки, дотримання якої він чекає й ніколи не забуває. Саме цим, здається, найкраще пояснюється й та цікава обставина, що серед усіх християнських народів у назві квітки однаковий зміст — незабудка.
Надзвичайно поетична й перська легенда про цю квітку.
Один ангел вранці сидів, плачучи, біля воріт раю, вигнаний звідти за те, що покохав доньку землі.
Уперше він побачив її на березі річки, дівчина прикрашала волосся незабудками, і з того часу не міг розлучитися з нею. І ось тепер, поки донька землі не розсадить ці квіти повсюди, його не пустять до раю.
Завдання непросте, але закохана дівчина погодилась виконати його.
Протягом багатьох років, за будь-якої погоди, вдень і вночі вона бродила по всіх куточках землі, розсаджуючи милу квітку.
Коли ж виконала свою місію, обоє постали перед райською брамою. І вона відчинилася перед ангелом й перед дівчиною також, хоч була ще живою і смертною. «Оскільки,— мовив страж райської обителі,— її кохання перевищує спрагу життя, а той, кому вона віддала душу,— ангел, то любов до небесного оберігає від тління земного. Нехай же,— додав він,— спізнає благощів Неба, найвища з яких — самовіддане кохання».
У німецьких народних повір'ях незабудка має таку ж властивість, що й деякі інші квіти: вона відкриває скарби.
Якщо випаде знайти її край дороги — дитині, лицарю чи служникові, варто лише підійти до найближчої скелі й торкнутися квіткою, і та одразу розкриється. Перед здивованим поглядом постане дивовижна печера, встелена золотом, коштовним камінням та іншими скарбами. Водночас звідти пролунає таємничий голос, що все це можна взяти, що все те — власність володаря чарівної квітки, але не можна залишати найкраще. А найкраще, звісно, чарівна незабудка.