Проте жадібна до золота людина якраз саме ним намагається натоптати кишені і, сп'яніла від несподіваного багатства, йде.
«Не забудь же найкращого?»,— знову застерігає щасливчика таємничий голос вже на виході з печери. І лише тепер той здогадується про свою помилку. Повертає назад, але пізно: скеля зімкнулась, а від входу до печери — й сліду нема. Тим часом неувага й непослух миттю даються взнаки: замість скарбів із кишень сиплеться сміття...
Варто ще зупинитися на деяких цікавих забобонних звичаях, що були поширені серед німецького простолюду. Наприклад, замовляння з допомогою незабудки душевної скорботи.
Якщо закоханому юнакові з якихось причин не можна одружитися з коханою, а горе настільки нестерпне, що неможливо й жити — допоможе незабудка. Достатньо лиш на день Іоанна Хрестителя, ввечері, як сонце заходить, узяти пасмо волосся коханої дівчини або якусь подаровану нею квітку (краще незабудку) і, розкопавши землю цвяхом від домовини, поховати її, приказуючи:
«Кохання, я тримаю тебе й закопую. Щезни із серця мого разом із вірністю й горем».
Захоронене таким чином кохання, як стверджує повір'я, щезає. Але часто в лісі, на тому місці, де воно поховане, виростає незабудка. То недобра ознака, і юнакове горе не минеться так просто.
Кажуть також, що ця квітка з'являється на могилах нехрещених дітей як докір батькам.
З її допомогою можна дізнатися ім'я судженого або судженої. Для цього потрібно скористатися квіткою, що випадково трапилась.' її кладуть на голе тіло під пахву, не зронивши ні слова, та йдуть додому. Ім'я людини, яку зустрінеш на шляху, підкаже, кого виглядати.
Назва квітки у середньовіччя слугувала постійним нагадуванням про Бога. Цю думку втілювало вирізьблене на дереві символічне небесне око, оточене вінком із незабудки й написом «Пам'ятай про Мене».
Взагалі, мабуть, цій темно-синій квіточці властива така приваблива сила, що сентиментальній людині годі протистояти їй. Вона — втілення суму, символ вірного подружнього кохання, а тому в старовинній пісні співається:
«Ось синя квіточка, ім'я її незабудка. Приклади квітку до серця і думай про мене. Якщо згине вона, згине й надія. Але повір, ми так кохаємо, що вона ніколи не вмре».
У багатьох місцевостях Німеччини в народних школах існує звичай вирушати весною до лісу по незабудки.
Як звично, цього дня заняття закінчуються значно раніше. Опинившись у лісі, хлопчики й дівчатка намагаються нарвати якомога більший букет, прикрасити незабудками волосся, одяг.
День минає у співах та грі, а ввечері вся школа урочисто вертається по домівках. Кожен гордо несе свій букет, ставить у воду, і протягом тривалого часу він нагадує дитині веселу весняну прогулянку.
Такі ж гуляння часто влаштовують і дорослі. У них беруть участь цілі сім'ї: старе й молоде, господар і служник, одне слово,— увесь дім. І ці гуляння — не випадкове явище. Вони відбуваються з року в рік із глибокої давнини, а зібрані, дбайливо засушені незабудки старанно зберігають до наступного разу. На таких гуляннях забувається все важке і неприємне, п'ють каву, пригощаються пирогами і, що знаменно,— цього дня немає ні господарів, ні прислуги, всі рівні.
Таке ж ставлення до незабудки і в інших країнах.
В околицях Люксембурга є маленька, надзвичайно стрімка й прозора, мов скло, річка, що має поетичну назву — «Купання красунь» або «Водоспад чарівного дуба». Остання назва — через те, що річка починається з джерела з-під коріння старезного дуба. Береги її встелені килимом яскраво-синьої незабудки. Численні квіти до того ж помножуються віддзеркаленням кришталевих вод. І ось до цієї чарівної місцини щорічно збирається багато дівчат у вільну хвилину, хлюпаються у чистій воді, співають і танцюють у вінках, влаштовуючи свято наяд під зачарованим дубом...
Незабудку шанують і в Англії. Тут з нею пов'язане інше свято — «весняної королеви», що веде свій початок із сивої давнини. З того часу, коли людство було молодше, поетичніше і з більшою радістю й захопленням стрічало весняне оновлення природи. Воно відзначалось першого травня. У Стародавньому Римі молодь напере
додні свята вже опівночі йшла за місто, у поле й ліс, по зелені гілки й квіти, аби до ранку прикрасити ними свої оселі й інші будинки, одне слово, щоб принести розквітлу на природі весну до кам'яного міста. І цілий день потім панували веселощі довкруг великого дерева, посадженого на честь богині квітів — Флори.
У середньовіччя це свято набуло дещо іншого характеру. Тепер зеленими гілками почали прикрашати храми, складаючи вдячні молитви Творцеві за те, що сподобив знову побачити радісну пору весняного оновлення.