В Англії особливо урочисто це свято, що прийшло разом із запровадженням християнства, почали відзначати за правління Генріха VIII. Щорічно першого травня король і королева з усіма придворними, а також кардиналом полишали міські палаци й вирушали за місто по перші весняні квіти. Приблизно в цей час виник звичай саджати по селах, а то й містах травневе дерево перед будинком найкращої дівчини і проголошувати її «весняною королевою» або «королевою травня».
Це свято згодом набуло такої популярності, що кожна гарна дівчина палко мріяла стати «весняною королевою».
У чарівному вірші англійського поета А. Теннісона знаходимо відгомін цього щемкого очікування.
Дівчина звертається до матері і просить напередодні свята:
«Розбуди мене рано, матусю,
Тільки сонечко в небі сяйне,
Королевою травня, я знаю,
Оберуть вони завтра мене!
Розбуди ж, розбуди! З нетерпінням Я чекаю щасливую мить,
Королевою травня, я знаю,
Кожна дівчина маревно снить.
Сон міцний мій, сама я не встану,
Заклинаю — поклич голосніш,
Королевою травня, я знаю,
Бути завтра напевне мені!
Ще багато вінків доведеться Звити зранку, і їх піднесуть Королеві весни, тож прохаю:
Розбуди, розбуди — не забудь!»
Минають роки, героїня зазнає важких незгод, але і в найтяжчу хвилину життя спогад про той день для неї найдорожчий, і вона знову звертається до матері:
«Гарно в травні було, моя рідна —
Спогад радісний в душу сяйне:
Королевою травня, збулося!
Посадили у квітах мене.
На галявині в зелі веснянім
Танцювали ми довго тоді,
Поки місяць дахи не посріблив Й наші голови, вщерть молоді».
Та поволі цей своєрідний старовинний звичай із проникненням у народні маси духу меркантильності й наживи почав забуватися і, можливо, зовсім би зник, якби його не відновив і не запровадив у школах знаменитий англійський мислитель Джон Рескін. Завдяки його ініціативі свято «весняної королеви» почали відзначати у всіх дівочих школах Англії та Ірландії. Воно зазнало деяких змін, так, «королеву» тепер обирають не лише за її рідкісну красу, але й за повагу й любов до неї з боку подруг, а також успіхи в науках.
Ось як, наприклад, святкують цей день в Уайтлендському коледжі, школі для дівчат, майбутніх педагогів.
Вже з раннього ранку церква школи, двір і всі кімнати прикрашені квітами, що їх надіслали з усіх кінців Англії колишні вихованці. Учениці, співаючи: «Як довкруг чарівно й весело...», урочистою процесією заходять до церкви. «Королева» вже ними обрана, але її ім'я зберігається поки що в таємниці.
Під час співу з'являється минулорічна «весняна королева». Це її останній день царювання. Вона у вінку з квітів, в уборі, що запроваджений для цього свята, з хрестом. Радісно вітає подруг, а ті, вилаштувавшись у два ряди, тримаючи в руках гірлянди, пропускають її під цією аркою на призначене для неї місце. Ще кілька хвилин, ще кілька акордів — і її річному царюванню настане край.
Тоді королева подякує своїм вірнопідданим, не забуде при цьому відзначити їхні видатні заслуги й людські риси, а одна з найближчих подруг зніме з неї зав'ялий королівський вінець-вінок, замінить його вінком із квітів весняної незабудки. Щоб запам'ятала довіку цей рік, коли була визнана «весняною королевою» за свою доброчесність, людяність і красу.
За якусь хвилину оголошується ім'я нової обраниці.
Нова «королева» під схвальні й захоплені вигуки урочисто сідає на трон. Подруги проходять перед нею, вітаючи, і одержують з її рук нагороди — твори Д. Рескіна в прекрасній оправі. Приймаючи наго-роди-подарунки, подруги цілують руку своїй «королеві».
Але ще значно раніше, до запровадження цих свят, незабудка в Англії відігравала помітну роль в житті деяких знатних осіб. Розповідають, що Генріх Аанкастер в 1405 році обрав цю квітку своєю емблемою і, перебуваючи у вигнанні, помістив її в ланцюг ордена Підв'язки з написом: «Souvenez-vous de шоі» («Не забудьте мене»). Таким чином, як троянда — історична квітка дому Йорка, а лілія — Стюартів і Бурбонів, фіалка — для Наполеонів, так і незабудка — геральдична ознака Ланкастерів.
За іншими даними, першим, хто в Англії обрав незабудку своїм символом, був один із Плантагенетів: закоханий в дружину герцога Бретонського, він обмінявся з нею цією квіткою на знак взаємного кохання.