Як емблема пам'ятної події незабудка пов'язана з іменем лорда Скельса, брата дружини Генріха IV, Єлизавети Вудвілл. Йому після перемоги над одним бургундським лицарем у придворному турнірі дами піднесли золотий ланцюг, прикрашений синіми квітками з емалі, на пам'ять про його виняткову хоробрість.
Непояснимо, але факт: іноді безліч цих квітів виростає на місці масових поховань. В Англії, як і в деяких інших країнах, вважають, що то нагадування покійних про себе. Міс Пратт, описуючи битву під Ватерлоо, між іншим зазначає, Що вже наступного року після баталії поле, де полягли англійці, вкрили незабудки, немов застерігаючи: «Не забувайте своїх вірних синів і братів, які поклали за вас голови!»
А відомий французький письменник Гектор Мало, учасник Кримської кампанії, розповідає про такий випадок.
Це сталося в день битви під Альмою й Інкерманом. Ідучи в атаку на майже неприступні укріплення і думаючи, що сьогодні, можливо, помре, він, водночас, згадав: дружина цього дня — іменинниця. Яке то було б щастя — привітати її.
І раптом біля своїх ніг у вогкій траншеї, якою рухались солдати, помітив цілу смугу прекрасних розквітлих незабудок. Забувши про небезпеку, нахиляється й починає їх рвати. Цієї ж миті над головою лунає жахливий свист та шипіння, на нього рясно сиплеться вивергнута земля.
Підводиться, бачить своїх товаришів убитими або жахливо скаліченими. То був залп картечі з російських батарей. Коли б не нагнувся, думаючи про дружину й квіти,— загинув би, як і його товариші...
У Франції незабудці присвячували свої вірші чимало поетів, та, здається, найбільш проникливо пише про неї Аіше Martin у своїх листах до Софії (Lettres a Sophie):
«Pour exprimer l'amour ces fleurs semblent eclore,
Leurr langage est un mot — mais il est plein d'appas;
Dans la mein des amants elles disent encore:
Aimez-moi, ne m'oubliez pas».
(Ці квіти розпускаються немовби для того, щоб засвідчувати кохання. їхня мова — лиш слово, та слово чарівне. В руках закоханих вони промовляють: кохай мене, не забувай!).
На завершення скажемо, що сік незабудки має, як стверджують, дуже своєрідну властивість загартовувати сталь. Для цього розпечене лезо або іншу сталеву річ слід опустити в нього й тримати, поки не захолоне. Загартована таким чином зброя настільки тверда, що ріже залізо й точильний камінь. Цим способом, кажуть, виготовляли сталь для знаменитих толедських і дамаських клинків.
А в Голландії із соку незабудки готують сироп — прекрасний засіб проти сухотного кашлю.
З бузком у нас пов'язані спогади про весну, чудесний місяць травень, коли оновлена природа постає в усій красі. Кущі й дерева одягайся в пахучу зелень, на луки вибігли яскраві квіти, у лісі щебечуть пташки, тріпочуть крильцями метелики — людині дихається легко, хочеться жити й жити. Має рацію поет, щемливим серцем тонко сприймаючи це чарівне дійство природи:
Квітка старовинних дворянських гнізд, провісник весни — бузок
«Коли у веснянім розмяю Цвіте бузок і міниться душа,
Стою перед весною і благаю:
Не полишай мене... Не полишай!»
Обтяжений великими гронами білих та лілових квітів, бузок о цій порі — окраса наших садів. Його дивовижний запах чути далеко, і рука мимоволі тягнеться до нього.
Про виникнення цієї квітки Мантегацца розповідає поетичну казку:
«Був квітень місяць, земля нетерпляче очікувала небесних дарів. Бажаючи швидше побачити на кущах- і деревах пташині гнізда, а на луках перші квіти, богиня весни заходилася будити сонце, котре, як їй видалось, ще дрімало.
— Вставай,— сказала вона йому,— вже перше квітня, і від землі здіймається до неба ледь стримуваний легіт пристрасних бажань й сумні зітхання.
Почувши цей поклик, сонце; негайно встало й за кілька хвилин у супроводі богині весни та своєї вірної супутниці Ірис (веселки) опустилось на землю.
Тоді богиня весни, поєднуючи яскраве проміння сонця з барвистою веселкою, почала пригорщами сипати їх на поля, на луки, на гілки дерев, гірські ущелини.
І повсюди, куди лиш сягало життєдайне проміння, виростали рожеві, червоні, блідо-голубі й темно-сині, золотисті й сніжно-білі, смугасті й .строкаті квіти, утворюючи то зірочки, то парасольки, то дзвіночки, то чашечки, то колоски. Форма і барва зливалися одна з одною у п'янкому коханні — уся земля раділа в обіймах та цілунках...
Так сонце невтомно протягом багатьох днів творило свою добру справу, облагороджуючи землю, й разом із богинею весни та веселкою сягнуло її крайніх меж — Скандінавії, де воно, зазвичай, спить по кілька місяців підряд, де квітів обмаль, а крига, сковуючи землю, проникає в неї на велику глибину.