1829 року в цьому трояндовому парку відбулась видатна подія. Принцеса Шарлотта Пруська була заручена з імператором Миколою Павловичем, і в день її від'їзду тут влаштували свято троянд. Воно було призначене якраз до дня її народження 13 липня.
Із ранньої своєї юності принцеса Шарлотта, як і батько, кохалася в трояндах, особливо любила білі, за що в колі сім'ї її навіть прозвали «Blanchefleur» — біла квітка. І ось саме ці білі троянди й повинні були стати основою усього свята.
Сама майбутня всеросійська імператриця, сидячи під золотим, прикрашеним коштовними камінцями, балдахіном являла собою чарівну білу троянду, а воскреслі з легенд у всій своїй красі та блиску лицарі круглого столу Артура оточували її, готові списом та мечем захищати свою повелительку.
Наслідний принц Фрідріх-Вільгельм, що зображував лицаря білої троянди, був у блискучому, шитому сріблом одязі, з ланцюгом ордена Чорного Орла на шиї та в шоломі з напівпіднятими орлиними крилами. На його сяючому, мов сонце, щиті красувався напис: «З нами Бог».
Щоби прикрасити увесь сценарій, з усіх усюд привезли тисячі тисяч білих троянд. Гірляндами з них були обвиті древка знамен, вінками прикрашені самі знамена, голови всіх запрошених дам і голова самої цариці, трояндами встелені усі сходи, а також трон.
На згадку про це свято кожна з присутніх дам одержала від майбутньої імператриці срібну троянду, на листі якої вирізьблені рік і число. У королівській же сім'ї на пам'ять про цей день залишився вишуканої роботи келих із срібною трояндою на покришці, який зберігається тепер у палаці в Берліні, а також картини аль-фреско на стіні одного із залів Потсдамського палацу, що відтворюють головну сцену тих пам'ятних урочистостей.
Багато літ спливло з часу того свята, більшість лицарів й сама троянда заплатили данину природі — канули в вічність. Лише одна людина довго залишалась бадьорою, як і раніше,— брат покійної Blanchefleur (імператриці Олександри Федорівни), майбутній німецький імператор. Отож, саме до нього 13 липня 1869 року, коли він перебував в Емсі, й зібралась жменька живих учасників потсдамського свята й піднесла йому розкішну срібну статуетку, що відтворювала його ж таки, а при ній — два пам'ятні листки. На одному — сцена вручення принцесою Шарлоттою білої троянди тодішньому наслідному принцу пруському.
Минуло ще два роки, й відбулась помста за троянди Наполео-на І — кривава перемога під Седаном. Через кілька днів після цього магістрат Берліна одержав пакет, у якому виявилась зів'яла біла троянда, а з нею записка такого змісту:
«Вельмишановному магістрові міста Берліна надсилає один із борців у битвах при Гравелотті й Седані білу троянду, котру зірвав він на полі битви, серед грому гармат й пекельного ворожого вогню, й поштиво просить передати її тій дамі, котра найбільш відзначилась у догляді за пораненими». Підписано: «Стрілець 3-ї роти гвардійського стрілецького батальйону».
Магістрат, зібравшись у повному складі, вирішив, що ніхто так не заслуговує зірваної на кривавому полі битви троянди, як імператриця Августа, котра була справжнім ангелом-хранителем й опікуном усіх поранених, і з цією метою відправив до неї цілу депутацію для вручення троянди. Але імператриця, з властивою їй завжди скромністю, відхилила підношення й попросила відіслати троянду в лазарети на поля битв, де невтомно працювали сестри милосердя й багато знатних дам та дівчат. «Там,— сказала вона,— знайдеться достойніша мене». А до того часу троянду помістили в розкішну рамку під скло й почепили в маленькій молільні імператриці, де вона пролила стільки сліз, проводила стільки безсонних ночей, молячись за батьківщину, за бідних героїв та їхніх матерів. Ось із цієї троянди, що слугувала ніби символом благородного лицарства, й були зроблені численні фотографії, які зберігаються, мов історична пам'ятка, у багатьох німецьких сім'ях.
Але й на полях битви не знайшлося достойнішої за імператрицю Августу, тому їй же по закінченні війни вона і була вручена.
Та не лише імператриці судилося одержати троянду з поля битви, таку ж троянду одержав імператор. Це сталося 19 серпня 1870 року в Горзі, невеликому містечку неподалік Седана.
Біля відкритого вікна одного з сільських будиночків сидів важко поранений офіцер, тримаючи у неушкодженій руці троянду. Раптом залунали голоси: «їде, їде король!» І біля самого вікна справді з'явився король. Миттю спалахнуло обличчя молодого офіцера, і, не знаючи, як висловити свою глибоку відданність, може, прощальний привіт улюбленому монархові, він кинув йому єдиний скарб, котрим даної хвилини володів,— свою троянду!